рибу у дзьобі до свого пана. Не вдалося то йому, тож пан розгнівався на баклана! Баклан зараз у немилості! Чи не тому він шукає дружби й товариства риб? Як мислиш, Любистку?
Трубадур нахилився у сідлі, уникаючи гілки липи, що звішувалася занизько. Листя на гілці було вже повністю жовтим.
– Але він врятував їй життя, ти сам сказав. Дякуючи йому Цірі пішла з Цінтри цілою.
– І кричала вночі, бачачи його уві сні.
– Але ж то він її врятував. Припини згадувати минуле. Забагато змінилося, та що там – щодня змінюється, згадування минулого нічого не дасть, окрім засмучень, які тобі явно не до вподоби. Він врятував Цірі. Це було, є і залишиться фактом.
Ґеральт нарешті відвів погляд від гриви, підвів голову. Любисток кинув оком на його обличчя і швиденько втік очима вбік.
– Факт залишиться фактом, – повторив відьмак злим, металевим голосом. – О, так! Він той факт викричав мені в обличчя на Танедді, а зі страху голос у нього у глотці грузнув, бо дивився він на клинок мого меча. Той факт і той крик – то мали б бути аргументи, аби я його не мордував. Що ж, сталося і хіба не відстанеться. А шкода. Бо належало б тоді, на Танедді, розпочати ланцюг. Довгий ланцюг смерті, ланцюг помсти, про яку ще й через сотню років ходили б розповіді. Такі, яких боялися б слухати у темряві. Ти це розумієш, Любистку?
– Не дуже.
– Ну то диявол із тобою.
Паскудна була то розмова, й паскудну пику тоді мав відьмак. Ой, не подобалося мені, коли впадав він у такі настрої і починав отакі бесіди.
Утім, мушу признатися, що образне порівняння з бакланом свою роль виконало – я почав непокоїтися. Риба у дзьобі, несуть її туди, де оглушать, випатрають і засмажать! По-справжньому симпатична аналогія, радісні перспективи…
Утім, розум відкидав обидва ті побоювання. Кінець кінцем, якщо й далі триматися рибних метафор, то ким були ми? Пліточками, малими верткими пліточками. Взамін на таку поганючу здобич баклан Кагір на імператорську ласку розраховувати не міг. Та й сам він, урешті-решт, аж ніяк не був такою вже щукою, якою хотів би здаватися. Був, як і ми, пліточкою. А у часи, коли війна, наче залізна борона, оре як землю, так і людські долі, хто взагалі звертає увагу на пліточок?
Голову дам, що про Кагіра вже ніхто у Нільфгарді й не пам’ятає.
Ваттьє де Рідо, шеф нільфгардської військової розвідки, з опущеною головою вислуховував імператорські догани.
– Тож, – продовжував уїдливо Емгир вар Емрейс, – інституція, яка поглинає з бюджету держави втричі більше, ніж освіта, культура й мистецтво, разом узяті, не може знайти одну людину. Людина зникає собі просто, ховається, хоча я віддаю нечувані суми на інституцію, від якої не повинно б заховатися ніщо! Один зрадник насміхається в очі з інституції, якій я дав досить привілеїв і засобів, аби могла вона зігнати сон з очей навіть невинному. О, можеш повірити, Ваттьє, як наступного разу в Раді почнеться розмова
