Відьмак. Вежа Ластівки. Анджей Сапковський
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський страница 34
– Але у містах, здобутих цією культурною нацією, бібліотеки підлягають пусканню за димом, – сказав без претензії, але емоційно. – Але ж менше про це. Маріє, мені також здається, що ти перебираєш. Писанина Любистка не має, як завжди, жодного значення. І для нашої безпеки у тому числі.
– Ага, як же! – вперлася лучниця, сідаючи. – Я вже своє відаю! Мій вітчим, як королівські комірники перепис людства у нас робили, взяв ноги у руки, у хашші завіявся і два тижні там сидів, носа не виставляючи. Де пергамент, там jurament [26], звик він казати, а хто сьогодні чорнилами записаний, той завтра колесом ламаний. І правим він, хош паршивець з нього був, шо ого-го! Думаю, шо у пеклі він, сучий син, смажиться!
Мільва відкинула ковдру й присіла до вогню, вирвана вже зі сну остаточно. Схоже, подумав Ґеральт, зачинається ще одна довга нічна бесіда.
– Не любила ти свого вітчима, відчуваю я, – зауважив Любисток за хвилину мовчання.
– Нє любила. – Мільва ледь чутно заскреготіла зубами. – Бо паршивець він був. Як матуся нє бачила, то підкрадався та лапи розпускав. Шо казала я, він нє слухав, тож я, врешті не стримавшись, граблями до нього промовила, а коли впав він, то ше я його раз-інший копнула, у ребра й в слабину. Два дні він тоді лежав, кров’ю плював… А я з дому в світ дунула геть, нє чекаючи, як він вилікується. Потім слухи до мене дійшли, шо помер, а матуся моя – скоро за ним… Гей, Любистку! Ти те записуєш? Ані смій! Ані смій, чуєш, шо я тобі кажу?
Дивним було, що мандрувала з нами Мільва, дивовижним був факт, що супроводжував нас вампір. І все ж найдивнішими – й цілком незрозумілими – були мотиви Кагіра, який раптом із ворога став якщо не другом, то союзником. Юнак довів те у Битві-на-Мосту, без вагання ставши з мечем у руках поряд із відьмаком проти своїх земляків. Учинком тим він заслужив нашу симпатію й остаточно розвіяв наші підозри. Пишучи «наші», я маю на увазі себе, вампіра й лучницю. Бо Ґеральт, хоча й бився пліч-о-пліч із Кагіром, хоча й заглядав біля нього в очі смерті, й надалі був до нільфгардця недовірливим і симпатією його не дарував. Свої підозри, щоправда, намагався він приховувати, але ж був – я вже про те згадував – особою простою, наче держак списа, удавати не вмів і антипатія вилазила з нього на кожному кроці наче вугор із дірявого садка.
Причина була очевидною, і була нею Цірі.
Доля так склалася, що був я на острові Танедд під час липневої новини, коли дійшло до кривавої розправи між чародіями, вірними королям, і зрадниками, підбуреними Нільфгардом. Зрадцям допомагали білки, бунтівні ельфи – і Кагір, син Келлаха. Кагір був на Танедді, послано його було туди зі спеціальною місією – мав упіймати й вивезти Цірі. Боронячись, Цірі його поранила – Кагір має на лівій руці шрам, при вигляді якого завжди стає мені сухо у роті. Боліти те мусило диявольськи, а два пальці в нього й досі не згинаються. А після того всього це ж ми його й урятували, над Стрічкою, коли його власні земляки везли у путах на жорстоку
26
Клятва (на вірність) (