зиск.
Ваттьє навіть погляд не кинув на ілюзію, розглядаючи натомість порослого водоростями коропа, що ліниво мацав мул у ставку.
– Отримати зиск? – повторив він нарешті, презирливо надуваючи губи. – Від тебе? А що ж ти міг би мені дати? Може, справжню Ціріллу? Може, твого патрона Вільгефорца? Може, Кагіра еп Келлаха?
– Стоп! – Ілюзія Ріенса підняла ілюзорну руку. – Ти вірно назвав.
– Що я вірно назвав?
– Кагір. Ми доставимо тобі голову Кагіра. Я і мій майстер, Вільгефорц…
– Змилуйся, Ріенсе, – пирхнув Ваттьє. – Зміни черговість.
– Як побажаєш. Вільгефорц, із моєю скромною допомогою, дасть вам голову Кагіра, сина Келлаха. Ми знаємо, де він, можемо його вийняти як рака з сака, коли захочемо.
– Аж така у вас є можливість, ти подумай. Аж такі добрі агенти у війську королеви Меви?
– Випробовуєш мене? – скривився Ріенс. – Чи й справді не знаєш? Хіба оте друге. Кагір, мій дорогий віконте, є… Ми знаємо, де він. Знаємо, куди він прямує, знаємо, у якій компанії. Бажаєш його голову? Отримаєш її.
– Голову, – усміхнувся Ваттьє, – яка не зуміє розповісти, що насправді сталося на Танедді.
– Так буде краще, – цинічно сказав Ріенс. – Навіщо давати Кагіру говорити? Нашим завданням є залагодити, а не поглибити упередження між Вільгефорцом і імператором. Доставлю тобі мовчазну голову Кагіра еп Келлаха. Влаштуємо це так, щоб виглядало як твоя і виключно твоя заслуга. Доставка протягом найближчих трьох тижнів.
Старезний короп у ставку каламутив воду боковими плавниками. Тварюка, подумав Ваттьє, мусить бути виключно мудрою. Тільки що мені з тієї мудрості? Все той самий намул і те саме латаття.
– Твоя ціна, Ріенсе?
– Дрібниця. Де є і що замишляє Стефан Скеллен?
– Я сказав йому, що він хотів знати. – Ваттьє де Рідо витягнувся на подушках, граючись золотим локоном волосся Картії ван Кантен. – Бачиш, моя солоденька, до окремих справ треба підходити мудро. А мудро – то значить конформно. Якщо чинити інакше, не отримаєш нічого. Тільки гнилу воду й смердючий мул у басейні. І що з того, що басейн із мармуру і що в трьох кроках від палацу? Чи я не правий, моя солоденька?
Картія ван Кантен, ласкаво називана Кантареллою, не відповіла. Ваттьє й не очікував відповіді. Дівчина мала вісімнадцять років і – обережно кажучи – генієм не була. Інтереси її – принаймні сьогоднішні – зводилися до занять любов’ю із – принаймні сьогодні – Ваттьє. Кантарелла у справах сексу була природним талантом, що поєднував запал і захоплення технікою й артистизмом. Утім, не це було найважливішим.
Кантарелла говорила мало й рідко, зате охоче і чудово слухала. Біля Кантарелли можна було виговоритися, відпочити, розслабитися духовно й регенеруватися психічно.
– Людина на цій службі може дочекатися лише доган, – сказав із гіркотою Ваттьє. – Бо не знайшла якоїсь там Цірілли! А те, що дякуючи роботі моїх людей армія перемагає, – того мало? А те, що генеральний
