воску. Ледь дихаю, аби вистачило, від світанку до сутінків на лезивах сиджу, борть доглядаю… Кому данину сплачую? А тому, хто волає, звідки ж мені знати, при кому нині влада? Останнім часом, оточки, в нільфгардській мові волають. Начеб ми зара’ имперна провенція чи шось таке. За мед, як шо продам, платять имперним грошем, на якому импер вибитий. З морди такий наче й красивий, хоча суворий, відразу видко. Оточки…
Обидва собаки – чорна й руда – усілися навпроти вампіра, задерли голови й завили. Бортниківна-гамадріада відвернулася від вогнища й шмагнула їх мітлою.
– Злий знак, – сказав бортник, – як пес посеред дня виє.
Оточки… Про шо то я мав казати?
– Про друїдів з Каед Ду.
– Хе! Так то не були штучки, ясне панство? Ви й дійсно до друїдів бажаєте йти? Життя вам набридло чи як? То ж смерть! Омельники кожного, хто на галявини їхні вийти наважиться, хапають, у лознякові плетінки саджають і на малому вогні палять. Ґеральт глянув на Регіса, Регіс підморгнув йому. Обидва вони пречудово знали плітки, що ходили про друїдів, усі як одна дурнуваті. Мільва й Любисток натомість почали слухати з більшим, ніж раніше, зацікавленням. І з явним занепокоєнням.
– Єдні кажуть, – продовжував бортник, – шо омельники мстяться, бо їм нільфгардці перші докучати почали, у святі діброви на Дол Анґра увійшовши й почавши друїдів бити за просто так. Вторі ж кажуть, шо то друїди почали, цапнувши й на смерть замучивши пару имперних, то їм Нільфгард і відплатив. Як воно по правді є, то невідомо. Але то певна справа, друїди усіх хапають, до Лознякової Баби садять і палять. Іти поміж ними – певна погибель.
– Ми не боїмося, – спокійно сказав Ґеральт.
– Авжеж. – Бортник зміряв поглядом відьмака, Мільву й Кагіра, який, пристроївши коней, саме входив у халупу. – Бачно, шо ви люде нелякливі, збройні, битися вмієте. Хе, із такими, як ви, й подорожувати не страх… Оточки… Але немає вже омельників у Чорному Гаю, тож пусті зусилля ваші й ваша дорога. Притиснув їх Нільфгард, вигнав з Каед Ду. Немає їх вже тама.
– Як це?
– Так це. Втекли омельники геть.
– Куди?
Бортник глянув на свою гамадріаду, мовчав хвильку.
– Куди? – повторив відьмак.
Смугастий кіт бортника всівся перед вампіром і жахливо занявчав. Гамадріада шмагнула його мітлою.
– Злий знак, як кіт серед білого дня нявчить, – видавив із себе бортник, у дивному замішанні. – А друїди… Оточки… Втекли на Стоки. Так. Вірно кажу. На Стоки.
– Добрих шістдесят миль на південь, – оцінив Любисток досить безтурботним, навіть веселим голосом. Але відразу замовк під поглядом відьмака.
У тиші, яка настала, було чути тільки зловороже нявчання вигнаного надвір кота.
– У принципі, – озвався вампір, – яка нам різниця?
Ранок наступного дня приніс подальші несподіванки. І загадки, які, втім, швидко знайшли відповіді.
