на схід, бажаючи дістатися околиці Чорного лісу, який Старшою Мовою зветься Каед Ду. Бо там жили друїди, які могли виректи місце перебування Цірі, виворожити те місце з дивних снів, які траплялися у Ґеральта. Їхали ми крізь ліси Верхнього Заріччя, яке також зветься Лівобережжям, диким і практично безлюдним краєм, що простягнувся між Яругою і підніжжям гір Амелл, що звалися Стоками, зі сходу обмежених долиною Дол Анґра, а від заходу – болотистим міжозер’ям, назва якого якось вилетіла в мене з пам’яті.
На край той ніхто ніколи не виставляв претензій, і тому ніколи не було добре відомо, кому той край дійсно належить і хто ним володіє. Здається мені, могли про це трохи розповісти чергові володарі Темерії, Соддену, Цінтри й Рівії, які з різним ефектом сприймали Лівобережжя як лен власної корони й часом доводячи свою рацію вогнем і залізом. А потім з-за гір Амелл надійшла армія Нільфгарду – й більше ніхто не мав нічого сказати. Як не було й сумнівів стосовно ленних прав чи земельної власності. Все на південь від Яруги належало Імперії. В цю мить, коли я пишу ці слова, до Імперії також належить уже й чимало земель на північ від Яруги. За відсутності точної інформації – не знаю, скільки й наскільки далеко на північ вони тепер лежать. Повертаючись до Заріччя, дозволь, милий читачу, зробити дигресію, яка стосується історичних процесів: історія цієї території часто твориться і формується трохи випадково, як побічний продукт конфліктів зовнішніх сил. Бо історію цього краю часто творили нетутешні. І хоча нетутешні бувають причиною – результати завжди й незмінно переживають тутешні. Заріччя це правило стосується повністю.
Заріччя мало свою людність, корінних зарічан. А їх постійні перепиханки й битви, що тягнулися роками, перетворили на старцівство й змусили до міграції. Села й поселення пішли за димом, руїни садиб і перетворені на вугілля поля поглинула пуща. Торгівля підупала, каравани оминали занедбані дороги й шляхи. Ті нечисленні з зарічан, які лишилися, перетворилися на здичавілих бурмил. Від росомах і ведмедів відрізнялися вони головно тим, що носили штани. Принаймні деякі. Чи то: деякі носили, а деякі відрізнялися. Був то – у масі своїй – народ нелагідний, простецький і грубіянський.
І тотально позбавлений почуття гумору.
Темноволоса дочка бортника відкинула за спину косу, що їй заважала, і повернулася до люто-енергійного обертання жорна. Зусилля Любистка були даремні – слова поета, здавалося, взагалі не доходили до адресатки. Любисток підморгнув решті компанії, удав, що зітхає і зводить очі до стелі. Але не здавався.
– Не ліпо, – повторив він, шкірячи зуби, – не ліпо лі тобі бяшеть: скоч до підвалу по пиво.[28] Адже мусить десь тут бути льошок укритий, а у льошку – барильце. Я правий, красунечко?
– Дали б ви, пане, дівці спокій, – гнівно сказала бортниківна, висока худа жінка дивовижної вроди, яка крутилася в кухні. – Та й мовила я вже, нема у нас ніякого пива.
– Дюжину разів вам, пане, про те мовлено, – підтримав дружину бортник, перериваючи розмову
Любисток при розмові з донькою бортника використовує частину знаменитої для кожного освіченого поляка фразу: найстаріше з відомих польських речент, які дійшли до нас. Ця фраза із так званої «Генріковської книги» – книги цистеріанського монастиря у Генрікові, у Шльонську, серед латинського тексту. У справжньому своєму, латинізованому, вигляді фраза має такий вигляд: «
