* *– Любистку! Приторочи покраще отой твій тубус! Було б шкода, якби півстоліття поезії відірвалися і загубилися у папоротях.
– Не бійся! Не загублю, будь певний. І відібрати його нікому не дам! Будь-хто, побажавши в мене той тубус відібрати, спочатку повинен буде переступити через мій труп. Можна дізнатися, Ґеральте, що викликає отой твій перлистий сміх? Дозволь, я здогадаюся… Уроджений кретинізм?
Сталося так, що група археологів з університету в Кастель Грауп’яні, що проводили розкопки у Боклері, під верствою звугленої деревини, що вказувала на велику пожежу, дісталася до верстви ще старшої, приблизно з ХІІІ століття. У тій самій верстві розкопана була каверна, утворена рештками мурів і ущільнена глиною, а в ній, на велику радість учених, знайдено два досконально збережені людські скелети – чоловіка й жінки. Поряд зі скелетами – окрім зброї і невеликої кількості дрібних артефактів – знайшли тубус, виконаний із твердої шкіри, дюймів тридцяти завдовжки. На шкірі було видавлено герб із затертими барвами, що представляв левів і раути. Професор Шліманн, який керував групою, видатний спеціаліст зі сфрагістики Темних Століть, ідентифікував той герб як знак Рівії, старожитнього королівства із непідтвердженою локалізацією.
Збудженість археологів сягнула піку, бо у таких тубусах у Темні Століття переховували рукописи, а вага вмістища дозволяла припустити, що всередині чимало паперу й пергаменту. Чудовий стан тубуса давав надію, що документи будуть читабельні й кинуть світло на темне минуле. Бо це ж мали заговорити століття! Була то неймовірна удача, перемога науки, яку неможливо було переоцінити. Завбачливо викликали з Кастель Грауп’яні лінгвістів і дослідників мертвих мов, а також спеціалістів, які зуміли б відкрити тубус без ризику хоча б найменшого пошкодження цінного змісту.
Тим часом серед експедиції професора Шліманна розійшовся поголос про «скарб». І треба ж такому статися, що слова ті дісталися трьох найнятих копачів, відомих як Здиб, Цап і Каміль Ронштеттер. Переконані, що тубус буквально напханий золотом і коштовностями, троє названих копачів поцупили серед ночі безцінний артефакт і втекли з ним до лісу. Там розпалили малесеньке вогнище й сіли навколо.
– Шо чекаєш? – сказав Цап до Здиба. – Відкривай ту руру.
– Кеди не піддається, – поскаржився Цапові Здиб. – Тримається, як шльондрин син!
– То чоботом йо, шльондру трахану! – порадив Каміль Ронштеттер.
Під підбором Здиба застібка безцінної знахідки піддалася, і на землю випало те, що було всередині.
– От же ж шльондра трахана! – крикнув здивований Цап. – Шо воно таке?
Запитання було дурнуватим, бо й на перший погляд було видно, що то аркуші паперу. Тому Здиб, замість відповідати, узяв один аркуш до рук і наблизив до носа. Якийсь час він розглядав знаки, що виглядали так по-чужому.
– Списаний, – ствердив урешті авторитетно. – То літери!
– Літери? –
