і баба раптом знову розплющила очі. Тепер у них засвітилося щось інше. Неначе кімнатні стіни враз тріснули й крізь них зазирнув досередини навколишній світ. Клавдія Огром’як здивовано дивилася туди, у ту єдину місцину, куди міг сягати її погляд, і замість укритого пилом карниза під стелею немічній усе ще вбачався зять, котрий уперше за останній десяток літ мовив до неї по-людськи.
Коли Макс вийшов геть, Клавдія Огром’як голосно плямкнула губами.
– Щось трапилося, – майже нечутно прошепотіли потріскані старечі губи. – Щось трапилося. Буде біда.
Частина друга
Світлана Лебезун, в юності – струнка вертлява білявка, обдарована блиском дивовижної зваби і енергійним темпераментом, – тепер дуже любила переглядати старі, зроблені ще за Польщі світлини. Щось у них було таке притягальне: крізь туманець літ жовто-коричневі силуети промовляли шляхетною витонченістю і… здавалося, приреченістю. Немовби скляне око допотопного фотоапарата фіксувало останні миті щасливого безуму веселої молодості цих людей.
Веселої молодості… Еге ж. А в кого вона буває сумною? Навіть найбільший невдаха, навіть людина, котра багато літ прожила в холоді й голоді, з приємністю згадує хвилювання молодих років, якісь власні пориви й солодкі у своїй безглуздості вчинки. Навіть гріхи… Так-так, навіть гріхи молодості здаються зовсім невинними, такими, що не потребують особливого осуду.
А ще ж у Лебезунихи – повно світлин радянського періоду. Великий альбом, поміж сторінками якого лежали стоси знімків, приклеїти які Світлана так і не захотіла, лежав на верхній полиці серванта. Баба Свєтя майже ніколи не розгортала його, а тягнулася до тих старих, порепаних від часу фотокарток.
Їх тоді, в ті далекі солодкі часи робив худющий, неначе закарлюка, поляк Войцех Юстисяк. Та от минули роки, не стало Войцеха, не стало мовби й пам’яті. А на костях фотографчика (так вони з Клавою жартома називали невдаху) виросли півонії – смішний і трохи печальний знак утечі від життєвих тривог і пересторог.
Як же все склалося поміж ними! Як же безглуздо час гортає свій фотоальбом! Бабу Світлану охоплював страх, бо те колишнє життя, поховане під руїнами прикрих обставин, чимраз частіше проривалося до неї забутими давніми голосами. Здавалося, їхні власники встануть усі разом із домовин і почнуть вимагати пояснень, кидаючи в обличчя свої останні звинувачення. Що тоді думати, як виправдовуватися?
Ось Ривка Файнґольд. «Моє чудове золотце», як, бувало, говорила її мати. Пан Юстисяк сфотографував дівчину у півпрофіль. Умів же, клятий, знайти потрібний ракурс та освітлення, був справжнім майстром своєї справи. Безперечно, упіймав, упіймав один із тих промінчиків неймовірної божественної краси, які розривали серця всім отим парубкам, кому довелося бачити цю дівчину. Пригадується, Клавдія Огром’як називала її райською квіткою.
А останнього вечора перед розправою Ривка була вже навіть не зів’ялою квіткою, а нещасною, втоптаною в грязюку рослинкою
