сидів там Водяник – старший над усією нечистою силою – в очеретяному жупані, в очеретяному ж вінку, зелений весь, з отакенним пузом. Розніжився на сонечку: всю роботу переробив, лісовиків та бісенят підступи диявольські чинити і добрим людям шкодити розіслав, аж тут Чорний Лісовик повертається.
– Чого прийшов? – питає Водяник.
– Украв я у бідняка окраєць хліба, – проскрипів Лісовик, – думав, лаятися він почне та нас, чортів, згадувати, а він здоров’я побажав тому, хто хліб його з’їв.
– То в нього, мабуть, комори повнісінькі. Що йому той шматок хліба! – похитав головою Водяник.
– Та де там! У всій окрузі біднішого бідняка не знайти. У нього тепер аж до вечора й рісочки в роті не буде.
Водяник брови насупив та як зареве:
– Ах ти сякий-такий! Хіба у лісовиків честі немає? Останній окраєць хліба поцупив у бідняка? Стид і сором! Нехай люди жебраків утискають. Зараз же поверни хліб на місце.
– Як же я його поверну? Розкришився він весь, а крихти пташки склювали, – заскиглив Лісовик.
Водяник замислився.
– Не можеш хліб повернути – робітником до нього наймись. Прослужи селянинові вірою і правдою три роки, а до того часу і на очі мені не потикайся!
Сонце вже за далеким лісом сховалося, коли голодний чоловік поплентався додому.
Сам ледве волочить ноги, та й шкапа знай собі спотикається, соха по каменях деркотить, а назустріч йому незнайомий: очі зелені, як лісові озера, волосся чорне, як вороняче крило, обличчя рум’яне – кров з молоком! Узяв парубок соху за чепіги і каже:
– Дозвольте я вам допоможу, хазяїне!
Свиснув парубок, і стара шкапа пустилася вчвал молодим жеребцем! А коли незнайомий попросився до нього в робітники, чоловік і зовсім здивувався:
– Який тобі інтерес у бідняка служити? Ми й самі голодуємо, а тут ще тобі плати…
– Мені плата не потрібна. Не женіть мене – будете задоволені, – відповідає зеленоокий.
– Ти спершу тиждень поживи, якщо сподобається, назовсім залишайся.
Поселився Лісовик у Бідолахи і з коня почав: ото вже він його чистить, добірним вівсом – звідки що й береться – годує, джерельною водою напуває. Тижня не минуло – коня немов підмінили. Без утоми оре, а запряжеш у воза – віжки в руках не втримаєш.
Набрався кінь сили, а наймит з коровою заходився. Від її молока селянські діти побіліли та потовстіли. «От так наймит, – думає Бідолаха. – Хліба їсть мало, а працює за сімох».
– Зоставайся у мене жити. Мені такий робітник потрібний, – каже він Лісовикові.
Три роки непомітно пролетіли. Ось уже повні в селянина комори. Який же він тепер Бідолаха? Одежина на ньому справна, обличчя гладке, рум’яне, а діточок із жінкою і зовсім не впізнати.
І вийшов наймит глупої півночі на поріг, об землю вдарився, Лісовиком обернувся і до рідної трясовини поспішив. А там саме танці, гульня – аж гуде! Мавки з русалками, лісовики
