– сказала Ліла.
– Які ляльки?
– Наші.
– Тут не потрібні ваші ляльки.
– Ви їх узяли в підвалі.
Дон Акілле обернувся й крикнув у бік внутрішньої частини квартири:
– Піну, ти взяла ляльку дочки шевця?
– Я – ні.
– Альфо, ти взяв її?
Сміх.
Ліла сказала спокійно, не знаю, звідкіля вона брала всю цю відвагу:
– Їх взяли ви, ми це бачили.
Був момент мовчання.
– Ви мене звинувачуєте? – запитав дон Акілле.
– Так, і ви поклали їх у чорний мішок.
Чоловік, почувши останні слова, заклопотано насупився.
Я не могла повірити, що ми були там, перед доном Акілле, а Ліла розмовляла з ним таким чином і він перед нею розгубився, а на задньому плані нечітко виділялися Альфонсо, Стефано, Пінучча та донна Марія, яка накривала стіл до вечері. Я не могла повірити, що це був звичайний чоловік, трохи низький, трохи лисий, трохи непропорційний, але звичайний. Тому я очікувала, що в будь-який момент він перетвориться на іншого.
Дон Акілле повторив, ніби не зрозумів сенсу слів:
– Я взяв ваші ляльки та поклав їх у чорний мішок?
Я відчувала, що я не злилася, але раптовий біль був ніби підтвердженням того, що я вже знала. Він сказав щось на діалекті, чого я не зрозуміла, Марія вигукнула:
– Акі, все готово!
– Я йду.
Дон Акілле засув велику широку руку в задню кишеню брюк. Ми очікували, що він витягне ножа. Замість цього він вийняв гаманець, відкрив його, заглянув всередину й протягнув Лілі гроші, не пам’ятаю скільки.
– Купіть собі ляльки, – сказав він.
Ліла схопила гроші, й ми побігли вниз по сходах. Він пробурмотів, спершись на бильця:
– І пам’ятайте, що я їх вам подарував.
Я сказала італійською мовою, намагаючись не впасти вниз по сходах:
– Доброго вечора, і приємного апетиту.
15
Джильйола Спаньюоло і я, відразу після свят, почали ходити додому вчительки, щоб підготуватися до вступного іспиту. Вчителька мешкала праворуч від церкви Святого Сімейства, її вікна виходили на садочок, і звідти ви могли бачити за селом опори залізничної лінії. Джильйола проходила під моїм вікном і кликала мене. Я була вже готова, тому залишила курс навчання. Мені сподобалися ці приватні уроки, двічі на тиждень, так мені здається. Вчителька наприкінці уроку пропонувала нам цукерки у формі серця та газовану воду.
Ліла ніколи не приходила, її батьки не погодилися платити вчительці. Але вона, тепер, коли ми були вже добрими подругами, продовжувала казати мені, що вона буде складати іспит і буде переведена в той самий клас середньої школи, що й я.
– А книги?
– Ти мені їх позичиш.
У той же час за гроші дона Акілле вона купила роман «Маленькі жінки». Вона вирішила
