І коли непотрібно – теж. Не прокоментувати іронічний вираз Таліїного обличчя було вище Елиних сил. – Вони всі – нічого так, я б із будь-яким на побачення пішла.
– Тільки не з З-Цегли, – не втрималася Ляна.
– Ти його знаєш? – жваво поцікавилась Ела.
– Ми з ним гралися, – зізналася Ляна.
Ела осудливо похитала головою – Вищий не схвалював «грання» до заміжжя, – але цікавості втримати не змогла.
– І як? – запитала, дурно хихочучи. – У нього дійсно з цегли?
Ляна провокаційне запитання зігнорувала.
Талія мовчала просто-таки мертво.
– Пам’ятаєте, я пропонувала вам уявити собі Айрен Купер у шкіряному корсеті та з нагайкою? – нарешті запитала Ляна.
– Ну, – небагатослівно озвалася Талія. Тоді, на парі, вони страшенно сміялися з того жарту.
– З-Цегли вона б такою дуже сподобалася, – додала Ляна.
Ела витріщилася на подругу, схоже, намагаючись уявити її у шкіряному корсеті.
Незабаром трохи розвиднілося. Тепер, окрім шляху, дівчата могли бачити будівлі довкола. Гарний район, широкі вулиці, тільки от жилі будинки страшні. А інші до дві тисячі дванадцятого спробуй знайди. Тоді переважно такі будівлі зводили, височенні, багатоповерхові. Схожі на термітники, що їх дівчата бачили на мислестрічках.
Пройшли повз дитячий майданчик із яскраво розфарбованою «гіркою». Ела подивилася на нього ностальгічно, але нічого не сказала. Розуміла, що їм треба поспішати. Вдень Чорний Сектор здається спокійним місцем, проте вірити цьому спокоєві не варто, як не хочеш, щоб він став для тебе вічним.
– Там була дитина, – сказала Талія, щойно майданчик зник десь позаду. Обертатися і шукати поглядом його наново ніхто не став. Дівчата чудово знали – у Чорному Секторі назад краще не дивитися.
– Де? – Пальці Ели на руці Талії стиснулися міцніше. Та скривилася на хвильку, але руки не забрала.
– На гірці. – Талія дивилася просто перед собою. – Маленький хлопчик. Він сидів… і плакав. Його мати покинула.
Ляна замислилася, ким міг бути цей хлопчик і чи вдалося врятуватися його матері.
– Він давно там сидить, – вела далі Талія, – дуже давно. Проте… так дивно. Він начеб і часу не помічає.
– В Чорному Секторі нема часу, – резонно зауважила Ела. – Є зміна дня і ночі, але день – це завжди один і той самий день, а ніч – одна й та сама ніч.
– Коли я приходжу на попелище, – несподівано для самої себе втрутилась у розмову Ляна, – це завжди одне й те саме попелище. Байдуже, що батько-ліс змінюється кожної ночі. Я знаходжу це попелище все одно.
Ела і Талія промовчали. Кожна з них мала свою таємницю, ще й не одну. Таємниці Ляни відрізнялися від їхніх тільки тим, що були такими і для неї самої. Все інше в Ляні здавалося чистим і прозорим.
Чи так? Ела пригадала недавній випадок із лісовою істотою. Щось
