та сіль для «перейми»:[596] «Ну то обізатєльно треба, шоб остававса хлібец і суль. Кажуть – для домовика. То ж всьо равно в хаті остаєтца якесь наслідство Господнє. Ікони оставляли».[597]
Архаїчним способом протидії домовикові є застосування грубої, нецензурної лексики, проте зазвичай «домовика просет із хлєбом»: «Лягла я спат. […] Чую – ляпає. Це в дверах ото. […] Да бушує і бушує. А батько війшов да як загне на йогó матом: «Шо тобє там невігодно, розтаку твою мать!» Люди ж ідуть із хлєбом да просет, а вон загнув мата – од тих пор перестало».[598]
Годування домовика на Поліссі іноді постає доволі буденним явищем: йому належала певна частка, як і будь-якому членові сім’ї. В інших же випадках – годівля з четверга на п’ятницю чи на Багату кутю – маємо виразну вказівку на ритуалізоване пошанування померлих: повсюдно в Україні вважають, що на Багату кутю вони приходять до живих на вечерю; по п’ятницях же спорадично побутує заборона білити хату та підмазувати піч, щоб не зашкодити душам.
Майже кожна поліська господиня пом’ятає, що колись «у кучці», «у ямці в печі все ставили воду, щоб була тепла». Зазвичай цього з домовиком не пов’язували, використовуючи таку воду для буденних потреб. Водночас подекуди вода (і чистий рушник) призначалися саме йому:
– «А це наче ж мені ше якась була придибашка з тим домовиком… Раз пхнув. Як упала, я думала, шо вбілась. Каже на мене [чоловік]: «А ти под пєчку воду ставіла?» – «Ні». – «А рушник висить?» А вон в мене буде вісєть? Так: той хлопець устав, як-небудь руки помочив, за того рушника – втерс. А єм же треба (чоловікові й синові – В. Г.), шоб чистий рушник. […] Дак може він через те мене і пхнув. Тоді вже стала воду ставить пуд п’єч і рушника в’єшать на гвоздику коло печі. Чистенького. І просту воду, шоб вмився да обтерся».[599]
– «В кучку ставили воду і рушничок, шоб помився і ’бтерся, те зле».[600]
Умови співжиття з домовиком передбачають його годування і в уявленнях волинян. Водночас волинський матеріал дещо відрізняється від поліського. Найчастіше на Волині для домовика на горищі ставили несолену страву, зазвичай пшоняну кашу:
– «Казали, тре[ба] класти на гору їсти йому».[601]
– «Домовика мають такі, як то казали колись, богачі. Вони мали домовика, шоб їм добре все велося. І гроші, і все. Вони навіть годували його. Все, шо варили, то давали. Колись люди старі так розказували, старіші за мене, шо годували його так. На гору виносили».[602]
На Кам’янка-Бужчині подекуди стверджували, що несолену страву потрібно ставити аж під гребінь даху: «Він помагає, але йому тре[ба] догодити: солоного не давати їсти і на час дати їсти. На горý в кáпиці ставили».[603] На Старокостянтинівщині їжу для домовика залишали на горищі біля комина.[604]
На Горохівщині записано бувальщину, яка яскраво змальовує наслідки недотримання зазначеної
Зап. 25.08.2004 у с. Білятичі Сарненського р-ну Рівненської обл. від Саковської Катерини Савівни, 1920 р. н., уродженки с. Кричильськ цього ж р-ну.
Зап. 27.08.2004 у с. Рудня Карпилівська Сарненського р-ну Рівненської обл. від Корж Анни Мойсеївни, 1929 р. н.
Зап. 27.08.1998 у с. Підгайне Іванківського р-ну Київської обл. від Горденко Марії Дмитрівни, 1924 р. н.
Зап. 27.08.1998 у с. Підгайне Іванківського р-ну Київської обл. від Горденко Марії Дмитрівни, 1924 р. н.
Зап. 10.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Дем’яник Ганни Явтухівни, 1930 р. н.
Зап. 16.07.2010 у с. Старики Горохівського р-ну Волинської обл. від Семеняк Анни Гнатівни, 1928 р. н.
Зап. А. Кривенко 09.07.2010 у с. Мерва Горохівського р-ну Волинської обл. від Шморгун Ганни Іванівни, 1928 р. н.
Зап. 04.07.2012 у с. Стрептів Кам’янка-Бузького р-ну Львівської обл. від Балуш Стефанії Михайлівни, 1934 р. н., уродженки с. Спас цього ж р-ну.
Українські міфи, демонологія, легенди / Упоряд. М. К. Дмитренко. – К., 1992. – С. 65.
