(«Мені так тебе шкода»), замість того, щоб співпереживати («Я зрозумів, співчуваю, зі мною теж таке траплялося»). Хочете побачити смертоносний циклон сорому, ляпніть щось на штиб: «Ох, бідолашка». Або ж неймовірно пасивно-агресивне: «Бог тобі на поміч».
3. Друг, який вважає вас утіленням усіх чеснот. Він не може допомогти, бо надто розчарований вашою недосконалістю. Ви підвели його.
4. Друг, який так боїться слабкостей, що починає картати вас: «Як ти могла дозволити цьому статися? Про що ти тільки думала?» Або шукає винного: «Хто він такий? Ми надеремо йому дупу!»
5. Друг, який понад усе хоче вірити в краще, і через власний дискомфорт відмовляється визнавати, що ви насправді могли поводитися божевільно і робити жахливі вчинки: «Ти перебільшуєш. Це не було аж так погано. Ти надзвичайна. Ти досконала. Усі тебе люблять».
6. Друг, який плутає довіру в стосунках з нагодою перевершити вас: «Це дурниця! Послухай, що одного разу сталося зі мною».
Звісно, всі ми буваємо «такими друзями», особливо, якщо хтось розповідає нам про ситуацію, опинившись у якій, ми б самі пекли раків від сорому. Ми лише люди, недосконалі та вразливі. Важко співчувати, якщо ми самі не впевнені у власній самодостатності, або коли нам бракує почуття гідності.
Коли нам потрібне співчуття, ми шукаємо когось, хто твердо стоїть на ногах, хто може виявити гнучкість, і, найважливіше, нам потрібна людина, яка цінує нас за наші сильні сторони і душевне сум’яття. Ми мусимо вшанувати свою душевну боротьбу, поділившись нею з кимось, хто заробив право почути про неї. Шукаючи співчуття, ми шукаємо підтримки потрібної людини в потрібний час у потрібній справі.
Я зателефонувала своїй сестрі. Уперше після свого духовного пробудження у 2007 році, опинившись у вирі сорому, я звернулася за підтримкою до однієї зі своїх сестер та брата. Я на чотири роки старша за свого брата і на вісім років старша за сестер (вони близнючки). До 2007 року я грала роль старшої, ідеальної (тобто суворої, зверхньої і критичної) сестри.
Ешлі повелася неймовірно. Вона вислухала мене і виявила співчутливу підтримку. Їй не забракло сміливості, аби побороти власну невпевненість і сум’яття, тому вона була здатна зрозуміти, що я відчувала. Вона говорила зі мною щиро і співчутливо: «О, Господи! Це так важко. Я теж відчувала те саме. Ненавиджу це відчуття!» Можливо, це не те, що хотів би почути хтось інший, але це саме те, що потрібно було мені.
Хоч як мене штормило, вона встояла на ногах і не піддалася моєму настрою. Також вона не була суворою, не засуджувала і не звинувачувала мене. Не намагалася привести мене до тями або підбадьорити; вона просто слухала і виявила достатньо сміливості, аби розповісти мені про власні слабкості.
Я відчувала себе абсолютно беззахисною і водночас розуміла, що мене беззастережно люблять і приймають такою, яка я є (це для мене і є ознакою співчуття). Повірте у те, що я кажу: сором і страх не терплять, коли такий потужний зв’язок виникає між людьми. Саме тому
