просто запізнилася. Цілком забула». Я побачила, як обличчя тієї жінки злагідніло, і вона витерла сльози. Інша матуся поглянула на неї і зізналася: «А мій син був єдиним, хто не мав на собі піжами у Піжамний день[5]. Він досі говорить мені, що це був найгірший день у його житті. Усе буде добре. Ми всі в одній упряжі».
Коли жінка підійшла до своєї доньки, яку все ще заспокоювала вихователька, вона виглядала спокійною. Це допомогло їй, коли донька з усіх ніг кинулася до неї. Матері, які підійшли, щоб поділитися своїм власним досвідом помилок, виявили сміливість. Вони знайшли час, аби зупинитися і сказати: «Ось що сталося зі мною. Ти не одна така». Вони не мусили затримуватися і ділитися своїм досвідом; а могли завиграшки приєднатися до параду ідеальних батьків і промарширувати повз неї.
Як показують ці історії, сміливість спричиняє ланцюгову реакцію. Щоразу, коли ми чинимо сміливо, ми робимо всіх довкола нас трішки кращими, а світ – дещо сміливішим. А нашому світові не завадить стати трохи добрішим і хоробрішим.
Співчуття
Готуючись написати книгу про сором, я читала про співчуття все, що лише знаходила. І нарешті віднайшла те, що пов’язувало історії, почуті під час опитувань, у праці американської буддистки Пеми Чодрон. У своїй книзі «Місця, які лякають тебе» (The Places That Scare You) Чодрон пише: «Співчуваючи, ми, можливо, боїмося власного болю. Співчуття – це відважний чин, який вимагає вміння розслаблятися і дозволяти собі поволі наближатися до того, що нас лякає»[6].
У визначенні Чодрон мені найбільше подобається її чесність щодо того, якими вразливими нас робить співчуття. Якщо ми придивимося уважніше до походження слова «співчуття» (так, як ми робили зі словом «сміливість»), то зрозуміємо, чому співчуття зазвичай не є першою реакцією на страждання. Слово «співчуття» буквально означає «переживати з кимось». Не думаю, що співчуття – це наша інстинктивна реакція. Гадаю, наша перша реакція на біль – власний або чужий – це самозахист. Ми захищаємо себе, вишукуючи, кого або що можна звинуватити. А інколи виправдовуємо себе, засуджуючи інших або прагнучи негайно виправити ситуацію.
Чодрон пише про нашу схильність до самозахисту і радить бути чесними й поблажливими до себе, навіть коли нам кортить замкнутися в собі: «Плекаючи співчутливість, ми охоплюємо свій досвід у всій його повноті – наші страждання, співпереживання, а також жорстокість і страх. Так і повинно бути. Співчуття – це не взаємини між цілителем і зраненим. Це стосунки рівних. Лише пізнавши власний морок, ми здатні зрозуміти морок інших. Співчуття стає справжнім, коли ми визнаємо нашу спільну людську сутність»[7].
У моїй історії Ешлі наважилася зануритися у морок разом зі мною. Не для того, щоб допомогти мені або виправити щось. Вона просто була поруч, як рівна, тримаючи мене за руку, поки я блукала у нетрях власних почуттів.
Особисті кордони і співчуття
Один
Благодійний захід у школах на підтримку дітей, що хворіють на рак та інші важкі хвороби, які вимагають тривалого перебування в медичних закладах. (
Pema Chödrön,
Там само.
