того, що ми уповні віддаємося праведному гніву і майже не залишаємо місця для співчуття.
Хіба не було би краще, якби ми стали добрішими, але наполегливішими? Як змінилося би наше життя, якби в ньому було менше люті і більше відповідальності? Як виглядали би наші взаємини на роботі і вдома, якби ми менше звинувачували інших і мали би більше поваги до особистих кордонів?
Нещодавно мене запросили до розмови з групою корпоративних лідерів, які намагалися провести у своїй компанії складну реорганізацію. Один із менеджерів проекту сказав, що, послухавши мій виступ про небезпеку зловживання відчуттям сорому як інструментом управління, він почав непокоїтися через те, що шпетив членів своєї команди. Він розповів мені, що, коли відчуває справжнє розчарування, завжди вишукує винних і критикує їхню роботу на загальних зборах персоналу.
Він пояснив: «Я такий роздратований. У мене є двоє підлеглих, які просто не слухають. Я пояснюю їм усі деталі проекту, перевіряю, чи вони зрозуміли, а вони все одно роблять інакше. У мене немає вибору. Я відчуваю, що мене загнали в глухий кут, і злюся, отож починаю лаяти їх у присутності інших співробітників».
Коли я запитала його, яку відповідальність понесли ці двоє підлеглих за те, що не дотримувалися вказівок, він відповів: «Що ви маєте на увазі під відповідальністю?»
Я пояснила: «Після того як ви переконалися, що вони правильно зрозуміли ваші завдання і поставлені перед ними цілі, як ви пояснюєте їм наслідки того, що вони не діятимуть відповідно до плану або не виконають завдань?»
Він сказав: «Я не розмовляю про наслідки. Вони ж знають, що мусять виконувати вказівки».
Тоді я навела йому приклад: «Гаразд. А що би сталося, якби ви сказали, що наступного разу, коли вони ігноруватимуть вказівки, ви винесете їм догану або зробите офіційне попередження, а якщо ситуація повториться, вони втратять роботу?»
Він похитав головою і сказав: «О, ні. Це доволі серйозно. Мені б тоді довелося залучити людей із відділу управління персоналом. Це справжній клопіт».
Установлення кордонів і відповідальність людей за вчинки – це більша праця, ніж докори і звинувачення. Але це значно ефективніший метод. Звинувачення і докори без відповідальності отруюють стосунки пар, родин, організацій або громад. По-перше, коли ми починаємо когось критикувати і звинувачувати, то переводимо увагу від об’єкта критики на свою власну поведінку. Щойно бос закінчує шпетити і принижувати своїх підлеглих на очах у їхніх колег, усі починають обурюватися його власною поведінкою.
Окрім того, якщо ми не пильнуємо за тим, щоб кожен вчинок мав певні наслідки, люди призвичаюються нехтувати нашими проханнями, навіть якщо вони подібні на погрози чи ультиматуми. Якщо ми просимо дітей не жбурляти одяг на підлогу, а вони знають, що єдиним покаранням за непослух буде кілька хвилин нарікань, їм починає здаватися, що це не так уже й важливо для нас.
Нам
