донедавна такі пихаті й хамовиті, почали поводитися з лякливою повагою? Ні, Вільгефорце, відповідати немає потреби. Я й так знаю. Те, що ти говориш, – одна велика брехня. Цірі від тебе вислизнула, і Ґеральт від тебе вислизнув, при оказії, думаю, влаштувавши твоїм зарізякам криваву лазню. І що тепер? Плани розтрощені, перетворилися на пил, ти сам те визнав, сни про потугу розвіялися, наче дим. А чародії та Дійкстра вже поряд, поряд. Не без причини й не через милосердя ти перестав мене катувати й намагатися примусити до сканування. А імператор Емгир підтягує сітку, а він напевне дуже, дуже злий. Ess a tearth, me tiarn? A’pleine a cales, ellea?
– Говори загальною мовою, – сказав зашмарканий, витримавши її погляд. – А звуся я Стефаном Скелленом. І щонайменше не маю повних штанів. До того ж усе ще здається мені, що я в набагато кращій ситуації, аніж ви, пані Йеннефер.
Те говоріння змучило його, він знову розкашлявся й висякався у вже промочений наскрізь батист. Вільгефорц ударив долонею об стіл.
– Досить цієї забави, – сказав, макабрично вертячи своїм мініатюрним оком. – Бачиш, Йеннефер, ти вже мені не потрібна. У принципі, я маю наказати посадити тебе у ворок і потопити в озері, але я дуже неохоче вдаюся до такого штибу засобів. До того часу, як обставини мені дозволять, – або накажуть прийняти інше рішення, – ти перебуватимеш тут, окремо. Утім, попереджаю, що я не дозволю, аби через тебе були проблеми. Якщо ти знову наважишся на голодовку, то знай: я не стану, як у жовтні, витрачати час на годування тебе через трубку. Просто дозволю тобі голодувати. А в разі спроб утечі накази стражникам однозначні. Тепер прощавай. Якщо, правда, ти вже заспокоїлася…
– Ні. – Йеннефер підвелася, із розмаху кинула на стіл серветку. – Може, я б іще щось з’їла, але товариство відбиває в мене апетит. Прощаюся з панами.
Стефан Скеллен чхнув і розкашлявся. Блідоокий міряв її злим поглядом і паскудно всміхався. Вільгефорц дивився вбік.
Як завжди, коли її відводили у в’язницю, Йеннефер намагалася зорієнтуватися, де вона є, здобути хоча б крихту інформації, яка могла б їй допомогти в планованій втечі. І щоразу на неї чекало розчарування. Замок не мав навіть найменших вікон, через які можна було б побачити навколишні терени чи хоча б сонце й спробувати розібратися в сторонах світу. Телепатія була неможливою, два важезні браслети й нашийник із двімериту результативно нівелювали всі прояви магії.
Кімната, у якій її ув’язнили, була холодною й суворою, наче келія пустельника. Утім, Йеннефер пригадувала собі той радісний день, коли її перевели сюди з ями. З підвалу, на дні якого завжди стояла калюжа смердючої води, а на стінах виступали селітра й сіль. З підвалу, де її годували недоїдками, які щури без зусиль виривали з її скалічених пальців. Коли після якихось двох місяців її розкували й витягли звідти, коли дозволили перевдягнутися й викупатися, Йеннефер не чулася від щастя. Кімнатка, куди її перевели, здавалася їй королівською опочивальнею, а рідка юшка, що їй приносили, – супом із ластівкових гнізд, гідним королівського столу. Зрозуміло,
