напишу. Були – і годі про те, немає про що розводитися. А тим, хто бажав би відьмака звинуватити, нагадаю, що кохання не єдине має ім’я, і не судіть, щоб і ви не судимі були.
Those were the days of good hunting and good sleeping.[31]
Потвора атакувала з темряви, із засідки, тихо й підступно. Матеріалізувалася раптово в пітьмі, наче спалах полум’я. Наче язик полум’я.
Ґеральт, хоча й заскочений зненацька, відреагував інстинктивно. Вивернувся в ухилянні, обтершись об стіну льоху. Чудовисько пролетіло поруч, наче м’ячик, відскочило від підлоги, махнуло крилами й стрибнуло знову, засичавши й роззявляючи дзьоба. Але цього разу відьмак був готовий.
Ударив у короткому замаху, від ліктя, цілячись у зоб, під кармінові сережки, великі, удвічі більші, ніж в індика. Не схибив, відчув, як вістря розрубує тіло. Інерція від удару звалила бестію на землю, під стіну. Скоффін звереснув,[32] і то був вереск майже людський. Бився він серед розкришених цеглин, бив і тріпотів крилами, бризкав кров’ю, сік навколо схожим на бич хвостом. Відьмак був упевнений, що битва вже скінчилася, але тварюка знову його заскочила. Несподівано кинулася йому на горло, страшно скрекочучи, виставивши кігті й клацаючи дзьобом. Ґеральт відстрибнув, відбився плечем від стіни, втяв навідліг, знизу, використавши інерцію відбиття. Не схибив – скоффін знову гепнувся між цеглою, смердюча кров бризнула на стіну льоху й потекла по ній примхливим патьоком. Збита на льоту бестія вже не билася, лише тремтіла, скреготіла, витягувала довгу шию, надувала зоб і трусила сережками. Кров швидко текла між цеглинами, на яких твар лежала.
Ґеральт міг легко її добити, але не хотів занадто сильно псувати шкіру. Спокійно чекав, поки скоффін стече кров’ю. Відійшов на кілька кроків, відвернувся до стіни, розстібнув штани й висцявся, насвистуючи сумну мелодійку.
Скоффін перестав скавчати, знерухомів і затих. Відьмак підійшов, штрикнув його легенько кінчиком меча. Бачачи, що вже по всьому, схопив твар за хвіст, підняв. Скоффін, утримуваний за основу хвоста на рівні стегна, доставав кривим дзьобом стерв’ятника до підлоги, розкриті крила розкладалися десь більше, ніж на чотири фути.
– Легкий ти, куроліску, – Ґеральт трусонув твар’ю, що й справді важила не більше за добре вгодованого індика. – Легкий. На щастя, платять мені поштучно, а не пофунтово.
– Уперше, – Рейнар де Буа-Френ тихенько засвистів крізь зуби, що, як знав Ґеральт, у нього було виявом найвищого ступеня здивування. – Уперше бачу щось подібне. Справжня дивовижа, слово честі, дивовижа над дивовижами. Значить, ото воно і є – славетний василіск?
– Ні, – Ґеральт підняв потвору вище, аби рицар міг краще її роздивитися. – Це не василіск. Це куроліск.
– А яка різниця?
– Фундаментальна. Василіск, що зветься ще регулом, є гадом, а куроліск, що зветься ще скоффіном, або кокатриксом, то орніторептилія, що значить «напівгад, напівптах». Це єдиний відомий представник роду, який учені назвали орніторептиліями, оскільки вирішили після довгих дискусій, що…
– А який
Це були дні доброго полювання й доброго сну (
Традиція нашої реальності розрізняє кокатриксів та скоффінів; перший і справді вважається спорідненим із василіском як за природою, так і за походженням з однією різницею: кокатрикс наслідує від «батьків» ознаки півня, а не змії. Але скоффін у нас більш відомий через скандинавський фольклор, де в ньому бачать лиса-перевертня, гібрид лиса й кота, який так само, як і василіск чи кокатрикс, має погляд, що вбиває.
