style="font-size:15px;"> – З цього приводу також, – відповів на диво щиро Рейнар де Буа-Френ. – Але не тільки. Князь Раймунд, нехай земля йому буде пухом, таким був мерзотником, лайдаком і, скажімо увічливо, сучим сином, що й самого диявола за півроку довів би до виразки шлунку. І Туссаном він правив сім років. А княгиню Анарієтту натомість усі обожнювали й обожнюють.
– Тож можу розраховувати, – промовив терпко відьмак, – що князь Раймунд не залишив забагато приятелів у непогамованій журбі, які задля поваги до круглої річниці смерті небіжчика готові накинутися на Любистка зі стилетами?
– Можеш розраховувати. – Рицар глянув на нього, а очі мав розумні й швидкі. – І честю клянуся, ті розрахунки вас не підведуть. Я ж казав. Поет милий пані Анарієтті, а за пані Анарієтту кожен тут себе вбити б дав.
Повернувся рицар правий
Із військової забави.
Мила не чекала,
Іншому віддала.
Гопца, гопца, ой-ля,
Ти військова доля!
Із придорожніх кущів, сполошені рицарським співом, із карканням зривалися ворони.
Незабаром вони виїхали з лісів просто в долину поміж горами, на вершинах яких біліли вежі замків, виразні на тлі синього з гранатовими смугами неба. Пологі схили гір, скільки бачило око, поростали рівнесенькими, наче військо, рядами акуратно пострижених кущів. Земля там була вислана жовтим і червоним листям.
– Що то воно? Виногрона?
– Так, винні грона, – підтвердив Рейнар де Буа-Френ. – Славетні лози долини Сансретур. Найкращі вина світу чавлять із грон, що тут дозрівають.
– Факт, – погодився Регіс, який, як завжди, розумівся на всьому. – Уся справа у вулканічному ґрунті й тутешньому мікрокліматі, що забезпечує ідеальний річний баланс сонячних днів та опадів. Якщо до того додати ще й традицію, знання й дбайливість робітників виноградників, отримаємо результат у вигляді продукту найвищого класу й марки.
– Ото ви добряче сказали, – усміхнувся рицар. – Марка – саме воно. О, гляньте хоча б отуди, на той схил під замком. У нас замок дає назву виноградникам і підвалам глибоко під ним. Отой зветься Кастель Равелло, з його виноградників походять такі вина, як «Ервелюче», «Фьорано», «Поміно» й «Ест-Ест». Мусили чути. За барильце «Ест-Есту» платять стільки ж, скільки за десять барилець вина з Цідарісу чи з нільфгардських виноградників над Альбою. А отам, гляньте, скільки очі бачать – інші замки й інші виноградники, чиї назви також не звучатимуть для вас як чужі: Верментіно, Торічелла, Кастельдаччія, Туфо, Санчерре, Нурагус, Короната, нарешті – Корво Бьянко, ельфійською Гуін Кербін. Відчуваю, ті назви вам не чужі, га?
– Не чужі, ха, – скривилась Ангулема. – Особливо зі знання, що треба перевіряти, чи якогось того славетного шельма-корчмар не налив, бува, замість нормального яблучного, бо тоді доведеться вранці й коня в шинку залишати, стільки отаке «Кастель» чи «Ест-Ест» коштує. Тьфу-тьфу, не розумію, то ж для великих, хіба, панів такі якісь марки. Ми, люди звичайні, можемо й того дешевшого непогано нажлуктитися. Та й так я
