що я присягу склав, і не будь-яку там, а на журавля. Навесні. Клявся я п’ятнадцять розбійників покласти до Йуле. Пощастило – я уже вільний від клятв. Ага, тож не мушу вже приховувати ім’я. Звати мене, дозвольте представитися, Рейнар де Буа-Френ.
– Дуже раді.
– Щодо тих балів, – сказала Ангулема, підганяючи коня, аби з ними зрівнятися. – То й нас, маю надію, не омине їдло та питво? Та й потанцювати я б охоче потанцювала!
– Честю клянуся, буде в Боклері все, – запевнив Рейнар де Буа-Френ. – Бали, учти, раути, бесіди й поетичні вечірки. Ви ж приятелі Любистка… Хотів сказати, віконта Юліана. А той надто милий для пані княгині.
– Авжеж, похвалявся він, – сказала Ангулема. – Як воно насправді з тим коханням було? Ви знаєте ту історію, пане рицарю? Розкажіть!
– Ангулемо, – відізвався відьмак. – Тобі конче треба те знати?
– Не конче, але хочу! Не комизись, Ґеральте. І перестань мурмоситися, бо при виді твоєї пики придорожні гриби самі по собі маринуються. А ви, рицарю, розповідайте.
Інші мандрівні рицарі, що їхали в почті, співали рицарську пісню, раз у раз повторюючи приспів. Слова пісні були майже неправдоподібно дурнуваті.
– Сталося воно, – почав рицар, – років так із шість тому… Гостював у нас пан поет усю зиму й весну, на лютні грав, романси співав, поезії декламував. Князь Раймунд саме в Цінтрі розважався, на з’їзді. Додому не поспішав, не було секретом, що в Цінтрі він коханку мав. А пані Анарієтта й пан Любисток… Ха, Боклер – це надто дивне місто, і красиве, любовного чару сповнене… Та й самі відчуєте. Як у той час княгиня й пан Любисток відчули. І не помітили як, від віршика до віршика, від слова до слова, від компліменту до компліменту, квітки, погляду, зітхання… Скажу коротко: обоє вони до близької пресупозиції перейшли.
– Дуже близької? – захихотіла Ангулема.
– На власні очі мені бачити не довелося, – сказав рицар сухо. – А повторювати плітки бажання немає. Але ж, як ти, панно, скоріше за все, знаєш, кохання багато імен має, а тому відносна та справа, чи пресупозиція дуже близька, чи ні.
Кагір стиха пирхнув. Ангулема не мала що заперечувати.
– Зустрічалися, – продовжував Рейнар де Буа-Френ, – княгиня з паном Любистком таємно десь зо два місяці, від Беллетейну до літнього Сонцестояння. Але забули про обережність. Понеслася звістка, заплескали дурні язики. Пан Любисток, не зволікаючи, на коня всівся й поїхав. Як виявилося, учинив розсудливо. Бо як тільки князь Раймунд із Цінтри повернувся, про все послужливо доніс йому один пахолок. Князя, як довідався він, яка його шваба[35] спіткала і які роги йому наставлено, жахлива, як можете собі уявити, взяла холера. Миску з борщем на стіл вигорнув, пахолка-доносителя чеканом затюкав, слова ж мовив вельми некуртуазні. Потім каштелянові при свідках у пику дав і велике ковірське дзеркало розгепав. Княгиню ж у кімнатах ув’язнив і, погрожуючи катуванням, усе з неї витягнув. Скоро за паном Любистком погоню вислав, казавши без жодної конделенції[36] його
Образа (
Жалість (
