– Іти в онейродальну стихію чи спробувати заякоритися?»
Незважаючи на гордовиті запевнення, снячі не пам’ятали навіть половини своїх віщих снів, їхня значна частина залишалася в пам’яті онейроманток як мішанина картинок, змінних кольорів і форм, ніби калейдоскоп, дитяча забавка із дзеркалець та скелець. Ще півбіди, якщо картинки ті були позбавлені якогось ладу й складу та навіть ілюзії значення, тоді можна було спокійно знехтувати ними та піти собі далі. За правилом, не пам’ятаю – значить і пам’ятати було не варто. У жаргоні снячих такі сни звалися «змилками».
Справою гіршою та такою, що навіть викликала легке відчуття сорому, були «мари» – сни, з яких снячі запам’ятовували лише фрагменти, винятково шматки значень, сни, від яких на ранок залишалося тільки неясне відчуття отриманого сигналу. Якщо «мари» повторювалися, можна було бути впевненим, що йшлося про сон зі значною онейродальною вартістю. Тоді сняча через зосередження та автосугестію намагалася змусити себе до нового, цього разу докладного сновидіння конкретної «мари». Найкращі результати давала метода примушення до нового сну відразу після пробудження – звалося то «зачепленням». Якщо сон не вдавалося зачепити, залишалася спроба повторного викликання цього сонного видіння під час одного з наступних сеансів із застосуванням концентрації та медитації, що передували засинанню. Таке програмування сновидінь мало назву «заякоритися».
Після дванадцяти проведених на острові ночей Кондвірамурс мала вже три списки, три комплекти снів. Був список тих, що можна було зараховувати до успіхів – список «мар», які сняча вдало «зачепила» або «заякорила». До таких належали сни про бунт на острові Танедд і про подорож відьмака та його дружини крізь заметіль на перевалі Мальхойр, розм’яклими від весінніх дощів шляхами в долині Суддут. Був – у тому адептка не признавалася Німуе – і список поразок, снів, що, незважаючи на зусилля, лишалися загадкою. І був список робочий – список снів, які чекали своєї черги.
І був один сон, дивний, але дуже приємний, який повертався шматками та фрагментами, невловимими звуками й шовковистим дотиком.
Милий, ласкавий сон.
«Добре, – подумала Кондвірамурс, заплющуючи очі. – Хай буде так».
– Здається, я знаю, чим займався відьмак, зимуючи в Туссані.
– Прошу, прошу. – Німуе глянула над окулярами й оправленим у шкіру грімуаром, який гортала. – Ти все ж щось виснила?
– Звичайно! – хвалькувато сказала Кондвірамурс. – Виснила! Відьмака Ґеральта й жінку з коротким чорним волоссям і зеленими очима. Не знаю, хто то міг би бути. Може, ота княгиня, про яку пише в спогадах Любисток?
– Ти, мабуть, читала неуважно, – трохи охолодила її чародійка. – Любисток описує княгиню Анарієтту досить докладно, а інші джерела підтверджують, що волосся вона мала – цитую – «каштанового кольору, лискуче, насправді до золотого ореолу подібне».
– Тоді це не вона, – погодилася адептка. – Моя жінка була чорною. Як вугілля, якщо казати правду.
