type="note">[25]
– Пречудово, – сказав спеціально в пустку, так, щоби не зрозуміло було, що саме він хвалить. – Пречудово, маестро. Прошу продовжувати, не звертайте уваги на мою особу. Дозвольте вас, пані графине, на слово.
Відійшов подалі до вікна, змусивши, щоб вона пішла слідом.
– Я від’їжджаю, – сказав тихо. – Державні справи. Дякую за гостинність. І за неї. За принцесу. Справді добра робота, Стелло. Справді треба похвалити. І тебе, і її.
Стелла Конгрев граційно присіла в глибокому реверансі.
– Ваша Імператорська Величність занадто до нас добрий.
– Не хвали дня до заходу.
– Ах… – Вона стиснула легенько губи. – От як?
– От як.
– Що з нею буде, Емгире?
– Не знаю, – відповів він. – За десять днів я поновлюю наступ на півночі. Наближається важка, дуже важка війна. Ваттьє де Рідо слідкує за змовами та за спробами протидій щодо мене. Державні інтереси можуть змусити мене до важких, до дуже важких рішень.
– Ця дитина ні в чому не винна.
– Я ж сказав: державні інтереси. Державні інтереси не мають нічого спільного зі справедливістю. Зрештою…
Він махнув рукою.
– Хочу з нею поговорити. Сам на сам. Підійди ближче, княжно. Ну ж бо, хутчіш. Імператор наказує.
Дівчина присіла в глибокому реверансі. Емгир міряв її поглядом, повертаючись пам’яттю до тієї багатої на наслідки аудієнції в Лох Ґрімі. Був сповнений повагою – ба, навіть і здивуванням – до Стелли Конгрев, яка протягом шести місяців, що сплинули від того часу, зуміла перетворити те незграбне каченя на малу аристократку.
– Облиште нас, – наказав. – Зроби перерву, майстре Робіне, скажімо, щоби помити пензлі. А тебе, графине, прошу почекати в передпокої. А ти, княжно, пройди зі мною на терасу.
Мокрий сніг, що випав уночі, розтанув із першим промінням вранішнього сонця, але дахи веж і пінаклі[26] замку Дарн Рован усе ще залишалися мокрими й лисніли так, що, здавалося, аж палали.
Емгир підійшов до балюстради тераси. Дівчина – згідно з етикетом – трималася на крок позаду від нього. Він нетерплячим жестом змусив її підійти ближче.
Імператор довго мовчав, обіпершись обома руками на балюстраду, вдивляючись в узгір’я, що поросли вічнозеленими тисами, виразно вирізняючись на тлі білих скалистих уступів. Блискала річка, стрічка розтопленого срібла, що звивалася дном котловини.
У повітрі відчувалася весна.
– Надто рідко я тут буваю, – відізвався Емгир. Дівчина мовчала.
– Надто рідко я сюди приїжджаю, – повторив він, оглядаючись. – А це красиве місце, тут пахне спокоєм. Красива місцевість… Ти зі мною погоджуєшся?
– Так, Ваша Імператорська Величносте.
– У повітрі вже відчувається весна. Я правий?
– Так, Ваша Імператорська Величносте.
Знизу,
Пінаклі – декоративні вежички в романській та готичній архітектурі, часто увінчані гострим шпилем.
