Генрієтта зітхнула, знову скористалася хусточкою й потиснула плече Любистка.
– Ми обіцяємо вам, – сказала, – нашу допомогу й підтримку. Гостюйте в Туссані так довго, як буде потрібно. А треба вам знати, що ми бували в Цінтрі, знали Паветту й були з нею в приязних стосунках, знали й любили ми й маленьку Цірі. Усім серцем ми з вами, пане Ґеральте. Якщо треба, дістанете ви допомогу від наших учених та астрологів. Відкритими перед вами стоять наші бібліотеки й книгозбірні. Мусите ви – ми глибоко в те віримо – віднайти хоч якийсь слід, якусь указівку чи натяк, що вкажуть вам на правильну дорогу. Не дійте необачно. Немає вам потреби спішити. Можете залишитися тут, скільки забажаєте, ви для нас – любий гість.
– Дякую Вашій Ясновельможності, – схилився Ґеральт, – за доброту й ласку. Утім, ми вирушимо в дорогу, щойно трохи відпочинемо. Цірі все ще в небезпеці. Та й ви також. Як задовго сидимо ми на одному місці, небезпека не тільки зростає, а й починає загрожувати людям, які до нас доброзичливі. І просто стороннім. А цього я б не хотів допустити.
Княгиня якийсь час мовчала, мірними рухами, наче кота, пестячи передпліччя Любистка.
– Шляхетні та справедливі ваші слова, – сказала вона врешті. – Але лякатися немає чого. Гультяїв, що гналися за вами, наші рицарі розгромили так, що й жоден свідок тієї поразки не втік, про те розповів нам віконт Юліан. Кожного, хто наважиться вас непокоїти, спіткає та сама доля. Ви тепер під нашою опікою й охороною.
– Це я ціную. – Ґеральт знову схилив голову, проклинаючи подумки хворе коліно й не тільки. – Утім, не можна мені не думати про те, про що віконт Юліан не помислив Вашій Ясновельможності розповісти. Гультяї, які гналися за мною від Бельгавена і яких доблесні рицарі Вашої Ясновельможності розбили в Каед Мюрквіді, і справді були гультяями першокласного гультяйського розбору, але барви носили нільфгардські.
– І що з того?
«А те, – мав Ґеральт на кінчику язика, – що якщо нільфгардці зайняли Едірн за двадцять днів, то на твоє дрібне князівство їм вистачить двадцяти хвилин».
– Триває війна, – сказав він натомість. – Те, що сталося в Бельгавені й Каед Мюрквіді, може бути сприйняте як диверсія в тилах. Це зазвичай призводить до репресій. У часи ж воєнні…
– Війна, – перервала його княгиня, піднявши гострий носик, – напевне, уже скінчилася. Ми писали щодо тієї справи нашому кузенові Емгирові вар Емрейсу. Направили йому меморандум, у якому зажадали, аби імператор негайно поклав край марному пролиттю крові. Напевне, уже по війні, напевне, підписано мир.
– Не зовсім, – холодно промовив Ґеральт. – За Яругою гуляють меч і вогонь, ллється кров. Нічого не вказує на те, аби щось там доходило кінця. Я б сказав, що все йде зовсім протилежним чином.
І вмить пошкодував про те, що сказав.
– Як це? – Ніс княгині, здавалося, вигострився ще сильніше, а в голосі зазвучала паскудна скреготливо-сердита нотка. – Чи я правильно почула? Війна триває? Чому
