Треба було мало не силою вдягнути її в сукню. Потім треба було добитися від Ангулеми обіцянки, що буде вона поводитися, як дама, і що особливо уникатиме слів «сука» й «дупа». Коли нарешті ми все те зробили й мали намір відпочити з вином, заявився камергер Ле Гофф, який пахнув глазур’ю й був надутий, наче свинський пухир.
– У поданих циркумстанціях мушу зазначити, – почав гугняво камергер Ле Гофф, – що за столом Її Милості немає місць останніх, тож ніхто місцем, призначеним йому за столом, почуватися ображеним не повинен. Утім, ми тут, у Туссані, пильно слідкуємо за виконанням давніх традицій і звичаїв, а згідно з тими звичаями…
– Пане, переходьте вже до справи.
– Бенкет завтра. Розсадити мені треба всіх за столом згідно з честю та рангом.
– Зрозуміло, – серйозно сказав відьмак. – Скажу вам, що і як. Найгідніший серед нас як за рангом, так і за честю Любисток.
– Пан віконт Юліан, – сказав камергер, задираючи ніс, – є гостем екстраординарно почесним. І як такий, сяде він праворуч від Її Милості.
– Зрозуміло, – повторив відьмак, серйозний, наче сама смерть. – А щодо нас він не пояснив, хто який має ранг, титул і гонор?
– Пояснив, – камергер відкашлявся, – тільки те, що мосьпани й мосьпані є інкогніто в рицарській місії, тому правдивих імен, гербів і титулів відкрити не можуть, бо клятви те забороняють.
– Саме так усе і є. Тоді в чому проблема?
– Але ж я мушу всіх розсадити! Ви є гостями, більше того – пана віконта камрадами, тож я маю посадовити вас близько до голови столу… Між баронами. Але ж так бути не може, аби всі ви були рівними, мосьпани й мосьпані, бо так ніколи не буває, щоб усі рівними були. Якщо хтось із вас рангом чи за народженням вищий, то повинен біля верхнього столу, біля княгині…
– Він, – відьмак без вагання вказав на вампіра, який неподалік зосереджено розглядав гобелен, що висів на стіні, – є графом. Але про те ша! То таємниця.
– Розумію, – камергер мало не захлинувся від враження. – У поданих циркумстанціях… Посаджу його праворуч від графині Ноттурни, шляхетної тітоньки пані княгині.
– Не пошкодуєте ані ви, ані тітонька, – обличчя Ґеральт мав кам’яне. – Немає рівного йому ні в зацності, ні в мистецтві розмови.
– Я радий про те чути. Ви ж, пане з Рівії, сядете поряд із шановною пані Фрінгіллою. Так наказує традиція. Ви несли її до Діжки, тож ви її… гм… рицар начебто…
– Я зрозумів.
– Це добре. Ах, пане граф…
– Перепрошую? – здивувався вампір, який щойно відійшов від гобелена, на якому було зображено битву гігантів із циклопами.
– Нічого-нічого, – усміхнувся Ґеральт. – Просто розмовляємо собі.
– Ага, – кивнув Регіс. – Не знаю, чи пани зауважили… Але отой циклоп на гобелені, осьо, із дубиною… Гляньте на пальці його ніг. Він, не побоюся того сказати, має дві ліві ноги.
– І справді, – підтвердив без тіні здивування
