а на її спині стояла на одній нозі запечена цілою чапля, яка тримала в піднятому дзьобі золотий перстень.
– Присягаюся чаплею! – закричав, устаючи та підіймаючи келих Пейрак-Пейран, добре відомий відьмакові барон із бичачою головою на гербі. – Присягаюся чаплею боронити цноти рицарські й честь дам і клянуся ніколи й нікому не поступатися полем!
Клятву нагородили гучними оплесками й узялися за їжу.
– Присягаюся чаплею! – закричав інший рицар, із пухнастими вусами, що стирчали в нього вгору. – До останньої краплі крові в моїх венах присягаюся боронити кордони та Її Милість Анну Генрієтту! А щоб довести свою вірність, клянуся намалювати на щиті своєму чаплю й рік битися інкогніто, приховуючи герб й ім’я свої, називаючись Рицарем Білої Чаплі! І зичу здоров’я Її Княжій Милості!
– Здоров’я! Щастя! Віват! Хай живе Її Милість!
Анарієтта подякувала легким кивком прикрашеної діамантовою діадемою голови. Діамантів на собі мала стільки, що просто йдучи могла б різати скло. Поряд із нею сидів Любисток, дурнувато всміхаючись. Трохи далі, поміж двома матронами, прилаштувався Еміель Регіс. Одягнений у чорний замшевий каптан, у якому виглядав, наче вампір. Прислуговував матронам і розважав їх балачками, вони слухали із захватом.
Ґеральт схопив миску з прикрашеними петрушкою шматочками судака, прислужив Фрінгіллі Віго, яка сиділа від нього ліворуч, одягнена в сукню з фіолетового атласу й пречудове кольє з аметистів, що гарно вкладалися по декольте. Фрінгілла, дивлячись на нього з-під чорних вій, піднесла келих і загадково всміхнулася.
– Твоє здоров’я, Ґеральте. Тішуся, що нас посадовили поряд.
– Не хвали дня до заходу, – відповів він на усмішку, бо, по суті, був у непоганому настрої. – Бенкет лише почався.
– Навпаки. Іде він уже достатньо довго, аби ти зробив мені комплімент. Як довго я маю чекати?
– Ти чарівно красива.
– Потроху, потроху, не так швидко! – засміялася вона, і він заприсягся б, що щиро. – З такою швидкістю й помислити страшно, куди можемо ми дійти до кінця бесіди. Почни від… Гм… Скажи, що я маю вишукану сукню й що до лиця мені фіолетовий.
– До лиця тобі фіолетовий. Хоча мені, признаюся, більше до вподоби, коли ти в білому.
Побачив у її смарагдових очах виклик. Боявся на нього відповісти. Аж у настільки доброму настрої він не був.
Навпроти них посадили Кагіра й Мільву. Кагір сидів між двома молодесенькими шляхтанками, можливо, бароновими дочками, які безперестанку щебетали. Лучниці ж натомість складав компанію старший, похмурий і мовчазний, наче камінь, рицар з обличчям, щедро позначеним слідами віспи.
А трохи далі сиділа Ангулема, головуючи – переважно в сум’ятті – серед молодих мандрівних рицарів.
– Що то є?! – кричала вона, підносячи срібний ніж із закругленим кінчиком. – Без вістря? Бояться що ми одне одного заходимося дзиґати, чи що?
– Такі
