– і тільки його й бачили. Утекло в печери. Тоді хлопи отакочки сказали: як потвора, то давайте, кажуть, плати більше в умовах, для здоров’я шкідливих, а як нє, то ми в цех зі скаргою підемо. Ваш цех, я їм тоді на те, може, хоч у дупу…
– Коли, – обірвав його Ґеральт, – бачили потвору востаннє?
– А десь тижня зо три тому. Десь так трохи перед Йуле.
– Говорили ви, – відьмак глянув на управителя, – що перед Ламмасом.
Алкід Ферабрас почервонів там, де обличчя не закривала борода. Гілька пхекнув.
– Отож-бо, отож-бо, пане управитель, як бажаєте нами управляти, то частіше до нас їздити тре’, а не тілько в Боклері в конторі стілець дупою полірувати. Так ото я собі думаю…
– Не цікаві мені ваші думки, – обірвав його Ферабрас. – Про потвору кажіть.
– Та я ж уже сказав. Усе, шшо було.
– Жертв не було? Ні на кого не нападали?
– Нє. Але в позатому році пропав безвісти один парубок. Дехто казав, шшо то потвора його в безодню заманила й тамочки вбила. А інні казали, шшо ніяка то не потвора, а парубок отой із власного побажання дав драла, причому через борги та елементи. Бо він, знаєте, у кості гравав затято, а мирошниківні пузо накачав, а ота мирошниківна до судів побігла, а суди парубку елементи платити наказали…
– А більше, – рішуче перервав його розпатякування Ґеральт, – ні на кого та потвора не нападала? Хтось інший її бачив?
– Нє.
Одна з дівок, доливаючи Ґеральтові місцевого вина, проїхалася йому по вуху грудьми, після чого заохочувально підморгнула.
– Ходімо, – швидко сказав Ґеральт. – Немає чого сидіти та теревенити. Супроводьте мене в підвали.
Амулет Фрінгілли, на жаль, не виправдовував надії, на нього покладені. У те, що оправлений у срібло відшліфований хризопраз замінить його відьмацький медальйон із вовком, Ґеральт не вірив навіть на мить. Зрештою, Фрінгілла такого й не обіцяла. Утім, переконливо запевнила, що після підлаштування до психіки того, хто амулет носитиме, виконуватиме той найрізноманітніші завдання, зокрема й попереджатиме про небезпеку. Проте або чари Фрінгіллі зовсім не вдалися, або ж у Ґеральта й амулета було різне розуміння того, що є небезпекою, а що ні. Хризопраз ледь відчутно затремтів, коли вони, ідучи до підвалів, перетяли шлях великому рудому котові, що прогулювався подвір’ям із гордовито задертим хвостом. Зрештою, кіт мусив уловити якийсь сигнал від амулета, бо здимів, відчайдушно нявкаючи.
Коли ж відьмак спустився в підвали, медальйон раз у раз починав, нервуючи власника, тремтіти, причому в приміщеннях, здавалося б, сухих, безпечних і чистих, у яких єдина небезпека чаїлася у великих діжках. Тому, хто, втративши самоконтроль, ляже з роззявленим ротом під шпунт, загрожувало тут важке сп’яніння. Але нічого більше.
Натомість медальйон навіть не затремтів, коли Ґеральт покинув обжиту частину підземель і кількома сходами та штреками
