У мене не таке вже й кам’яне серце, – захищається Бо. – Я передивилася наш фільм під час польоту, ви пам’ятаєте, хто в ньому говорить заключні слова? Том. «Будь-який день, коли ти можеш встати з ліжка, – гарний день». Моє серце просто розривається за Джо.
– Принаймні тріскається, – лагідно іронізує Рейчел.
– Що тепер робитиме Джо? – запитує Бо. – З ким йому говорити? Том був головним у господарстві. Саме він зазвичай готував. Я не кажу, що це так уже й багато, але принаймні він нагадував Джо, що треба поїсти. Уявіть, яким самотнім тепер стане його життя, на тій горі, особливо серед зими, цілі тижні, або й більше, без жодної зустрічі з людьми.
Вони якусь хвилину мовчать, розмірковуючи про долю Джо. Вони знали його краще за всіх. Вони з Томом впустили їх у своє життя.
Під час зйомок Соломон часто запитував себе, як брати могли б жити одне без одного. Жоден з них уже двадцять років не бував у місті, все, що їм було потрібно, привозили просто до них на ферму. Вони були з одного тіста, вони закінчували фрази один одного, так злагоджено рухалися разом, ніби в танці, хай і не надто граційному, але відпрацьованому за довгі роки, хоч і ненавмисно, неусвідомлено. Незважаючи на цю неграційність, а, можливо, й саме завдяки їй, він був особливо чарівливий, захоплював глядачів.
Вони були саме «Джо і Томом», а не «Томом і Джо». Джо був старший на дві хвилини, і це ніби само собою робило його головним, а Тома влаштовувало в усьому його слухатись. Вони виглядали однаковісінько, ніби дві краплі води – і водночас були такими різними, але доповнювали одне одного. Вони надавали особливого значення краєвиду, що без них узагалі не мав значення.
Вони мало розмовляли між собою. У їхньому спілкуванні майже не було пояснень або описів, звуків, які щось означали б для них, – кивки головою, знизування плечима, змахи рукою, а іноді всього кілька слів. Знімальній групі потрібен був якийсь час, щоб зрозуміти, про що вони говорять. Вони були настільки близькими, що відчували настрій, тривоги й страхи одне одного. Вони знали, про що інший думає саме зараз, і навіть не замислювалися про цю особливу красу. Їх часто спантеличувало те, як глибоко Бо копається в них. Життя – це просто життя, усе є так, як є, нема жодного сенсу порпатися в цьому, немає сенсу намагатися змінити те, що змінити не можна, або зрозуміти те, що неможливо зрозуміти.
Сімдесятисемирічним на час зйомок вівчарям, що жили на горі, доводилося лагодити паркан у грозу о четвертій годині ранку. Корів слід годувати двічі на день, овечок стригти, купати, обробляти їхнє хутро. Жодних вихідних, і нíкому вас замінити, якщо захворієте. Просто треба впоратись. І як же тепер Джо? Чи зможе він упоратися з усім цим самотужки?
– Ніхто їм не був потрібен, бо вони були один в одного, і їм достатньо було один одного, – Бо повторює слова, які вона тисячі разів уже говорила, розповідаючи про свій фільм, але вкладаючи сенс у кожне слово. – Тож я мчу по нову історію? – перепитує Бо. – Так, чорт забирай.
Рейчел кидає порожню обгортку через плече Бо.
Соломон хихикає і заплющує очі:
– Нічого
