не зробив, отже, помер досить швидко. Либонь, одразу після того, як я пішов. Серцевий напад. А потім я подзвонив, – він киває на телефон на стіні.
– Ви в першу чергу розклали продукти? – перепитує Бо.
– Так.
– А кому ви подзвонили?
– Джиммі. На станцію.
– Ви пам’ятаєте, що ви сказали?
– Не знаю. Мабуть, що Том помер.
Мовчанка.
Джо згадує, що він перед камерою, згадує пораду, яку Бо дала йому два роки тому: говорити не зупиняючись, розповідати свою історію:
– Джиммі сказав, що він має викликати швидку допомогу в будь-якому випадку, хоч я і знав, що його не повернути. А тоді він і сам приїхав. Ми випили чаю, поки чекали.
– А Том весь цей час був на підлозі?
– Звичайно, куди б я його переклав?
– Та, мабуть, нікуди, – відповідає Бо з легкою усмішкою на губах. – Ви щось говорили Тому? Доки чекали на Джиммі та швидку.
– Говорив щось Тому? – перепитує він, ніби говорить з божевільною. – Та він же був мертвий! Мертвіший за мертвого. Чого б я щось йому говорив?
– Щоб попрощатися абощо. Іноді так роблять.
– Та! – байдуже говорить він, дивлячись повз неї, думаючи про щось іще. Може, про прощання, яке могло б у них відбутися, чи про ті прощання, що вже відбулися, про корів, яких слід подоїти, чи про документи, які слід заповнити.
– Чому ви сьогодні обрали саме цю церкву?
– Саме там побралися мама з татом, – пояснює він.
– Том хотів, щоб його похорони відбулися саме там?
– Він ніколи про це не говорив.
– Ви ніколи не говорили про свої плани? Чого ви б хотіли?
– Ні. Ми знали, що будемо поховані поряд з мамою й татом. Бріджит щось говорила про каплицю. Це було б просто чудово.
– У вас усе буде гаразд, Джо? – запитує Бо, м’яко, зі щирою турботою.
– Та куди я подінуся? – він усміхається (таке буває нечасто!) так сором’язливо, що стає схожим на маленького хлопчика.
– Ви вважаєте, що хтось вам допомагатиме з цим усім?
– Син Джиммі. Ми вже домовилися. Він допомагатиме, коли це буде потрібно. Підіймати щось, робити важку роботу.
– А як щодо обов’язків Тома?
– Мені доведеться їх виконувати, а як іще? – він совається на стільці. – Більш нікому.
І Джо, і Тома завжди дивували питання Бо. Вона запитувала про те, що й так було очевидно, вони не могли зрозуміти, чому вона так багато допитується та аналізує, коли їм завжди все було зрозуміло. Навіщо питати про щось, коли відповідь очевидна? Навіщо шукати ще одну відповідь, коли вистачить і однієї?
– Вам доведеться говорити з Бріджит. Давати їй список покупок. Готувати, – нагадує йому Бо.
Він виглядає роздратованим через це. Ґаздування ніколи йому не подобалося, це була царина
