ж погляньте.
Він дивиться. Він розглядає все те, що вона вже усвідомила. Город і фруктовий сад, хатина, блискучі вікна, двері, пофарбовані в зелений колір, фарба на них свіжіша, ніж на всьому іншому навколо. Він зовсім розгубився. Вона заходить за хату, натрапляє на козу й двох курей, що блукають поблизу.
Серце в неї калатає, вона біжить назад.
– Джо, там хтось живе.
– Чужинці? Вторглися на мою землю? – він говорить зі злістю, це почуття ніколи не проявлялося ані в Джо Туліна, ані в його брата за весь час, що його вона провела з ними.
Стиснувши руки у великі кулаки, він прямує до хатини, так швидко, як тільки може, а вона намагається його зупинити. Моссі мчить за ним.
– Стривайте, Джо, стривайте! Давайте покличемо Соломона! Соломоне! – гукає вона. Вона не хоче стривожити того, хто живе в хаті, але вибору немає. – Рейчел, знімай! – Рейчел уже й так це робить.
Але для Джо жоден фільм зараз не має значення, він береться за дверну ручку, уже збирається рвучко розчахнути двері, але стримує себе. Він же зрештою джентльмен, і натомість стукає.
Бо дивиться в бік лісу, де зник Соломон, і знову на хату. Вона зараз ладна вбити Соломона, не слід було його відпускати, він повівся непрофесійно. Вона дозволила йому відійти, бо розуміла, що він давно не їв, і, як його дівчині, їй добре відомо, який він стає, коли зголодніє. Сварливий, неуважний, дратівливий. Іще один недолік романтичних стосунків з колегою: щире піклування про те, щоб ваші рішення його не перевтомлювали. Доведеться щось вирішувати зі звуком. Принаймні в них буде відео, а звук можна додати й потім.
– Обережно, Джо, – говорить Рейчел. – Ми не знаємо, хто там.
З хати ніхто не відповідає, тож Джо штовхає двері й заходить досередини. Рейчел за ним, а слідом і Бо.
– Що за… – Джо стоїть посеред кімнати, роззираючись на всі боки, чухаючи потилицю.
Бо швидко вказує, на що Рейчел слід навести камеру.
Це однокімнатний будиночок. Біля стіни – односпальне ліжко, над ним – невеличке віконце, що виходить на город. Навпроти – грубка, що не надто відрізняється від печі в будинку Джо, а біля книжкових полиць стоїть крісло.
– Книжки, – спантеличено промовляє Бо вголос.
На підлозі з півдесятка овечих шкур, вони, звісно, потрібні, щоб жорстокої зими утеплювати холодну кам’яну долівку будинку, що вочевидь опалюється лише грубкою. Овечими шкурами вкриті й ліжко, й крісло. Радіоприймач, увімкнений у розетку в стіні, стоїть на підлозі, тихо грає музика.
Тут відчувається жіноча рука. Бо не зовсім усвідомлює, в чому саме її відчутно. Вона розуміє, що надто упереджено було б робити такий висновок із квітів у склянці, запаху парфумів тут не чути, але є тут якась жіночність, це дуже охайний селянський будинок Тома й Джо. Тут відчуття зовсім інше. За ним доглядають, у ньому живуть, а на спинці стільця висить рожевий кардиган. Вона штовхає Рейчел.
– Уже є, – каже та, з її чола струмує піт.
– Знімай далі, я повернуся за хвилину, – говорить Бо і біжить
