тепер у вас обов’язки на фермі?
– Ті, що й завжди, – він ніби вперше замислюється про це, про те все, що Том робив протягом дня, про те, що вони обговорювали вечорами. – Він наглядав за свердловиною біля будинку кажанів. Я не був там уже багато років. Тепер, либонь, мені доведеться стежити за нею.
– Ви ніколи раніше не згадували про будинок кажанів. Покажете нам його?
Вони вчотирьох і одна з відданих вівчарок залазять до джипа Джо. Він везе їх своєю ділянкою, ґрунтовою дорогою, що видається небезпечною навіть зараз, не кажучи вже про зиму та ті буремні дні або ранкові ожеледі. Самотній вісімдесятирічний чоловік не зможе впоратися з цим, це було ледве до снаги двом вісімдесятирічним. Бо сподівається, що син Джиммі – працьовитий молодик, що він робитиме більше, ніж Джо попросить, адже Джо – не той чоловік, що проситиме допомоги.
Іржава огорожа перепиняє їхній шлях. Соломон випереджає Джо, вискакує з джипа, щоб відкрити її, а потім біжить, наздоганяючи їх. Джо зупиняє машину на галявині в лісі, Соломон згрібає своє обладнання. Решту шляху їм треба йти вгору стежкою. Пес, Моссі, біжить перед ними.
– Погана земля, з неї ніколи не було жодної користі, але ми все одно тримали її, – пояснює Джо. – У тридцятих роках тато посадив тут сріблясті ялини і скручені сосни. Вони ростуть у поганих ґрунтах на сильних вітрах. Зо два десятки акрів. Звідси видно лісопарк Гуган-Барра.
Вони заходять за загорожу й опиняються на галявині з повіткою, колись пофарбованою в білий колір, але тепер облізлою, пошарпаною часом, з сірими бетонними залисинами. Вікна забиті. Навіть цього чудового дня ця похмура, аскетична будівля вирізняється на тлі чудового краєвиду.
– Це будинок кажанів, – пояснює Джо. – Я грався тут маленьким хлопчиком, – усміхається він. – Ми на спір заходили всередину, замикали двері і рахували так довго, як тільки могли.
– Коли ви востаннє тут були? – запитує Бо.
– Та років двадцять тому. Ще давніше.
– А часто Том сюди навідувався? – запитує Бо.
– Раз чи двічі на тиждень, перевіряв, чи не засмітилася свердловина. Вона там, за повіткою.
– Якщо ця земля не приносить вам грошей, чому ви не продали її?
– Коли татко помер, цю землю виставили на продаж. Якийсь хлопець з Дубліна хотів побудуватися тут, але нічого не міг вдіяти з цим будинком кажанів. Активісти піклуються про довкілля, – він піднімає підборіддя, підкреслюючи своє роздратування. – Сказали, що кажани – рідкісні тварини. Не можна зносити цей сарай або щось будувати біля нього, щоб не перегороджувати їхні повітряні шляхи. Тож так ми його й не продали. Моссі! – Джо гукає свого пса, що зник з поля зору.
Вони припиняють зйомку. Рейчел підходить до будинку кажанів, притискається обличчям до вікна, намагаючись щось розгледіти крізь шпари між дошками. Бо помічає, що Соломон іде, з обладнанням у руці прямує до лісу. Вона сподівається, що він почув щось цікаве, що варто записати, тож відпускає його. Навіть якщо й не почув – вона розуміє, що підняла їх із Рейчел рано, потягла сюди, голодними, а вони не можуть жити без їжі, на відміну від неї, і вона вже відчуває їхнє роздратування. Вона дає
