– а потім, ніби згадавши напучення Бо, вона починає спочатку. – Я ніколи не питала, хто мій батько, – м’яко говорить вона. – Я ніколи цього не питала, бо це ніколи не було важливим. Я знала, що ким би він не був, це не матиме жодного значення. Усі потрібні мені люди були поряд зі мною.
Рейчел стискає губи, вочевидь розчулена.
– А коли твоя мама померла?
– Я справді замислювалася, коли мами не стало, чи варто мені було про це запитати, бо я відчувала, що могла дізнатися про це лише від неї. Мабуть, цього не можна сказати напевно, але я дуже ясно розуміла, що баба не сказала б мені. Мама могла б мені розповісти, і вирішила не робити цього, я знала, що баба поважатиме її слово. Може, в цьому й немає сенсу, але я не надто часто замислювалася про те, ким він був. Це було неважливо.
Вона замислюється на мить.
– Я думала про нього, коли бачила, як баба старішає, коли починала замислюватися про те, як залишуся сама. Здавалося, вона так швидко старіла. Вони з мамою були командою. Тільки вони й потрібні були одна одній у цьому світі, це було прекрасно, але вони потрібні були одна одній. Вони брали силу одна від одної. Коли мама померла, баба раптом почала також покидати цей світ. Вона теж це розуміла. Ось чому вона почала турбуватися про мене. Намагалася щось спланувати. Вона не спала, я розумію, що це весь час крутилося в неї в голові.
– Вони нічого не запланували щодо тебе до її смерті?
– Я ніколи не запитувала, – Лора сковтнула. – Але мама ніколи не була головною в плануванні. Баба планувала, мама допомагала втілити. Я відчувала, що те, що зрештою сталося, відповідало їхнім планам, що мама схвалила б це. Я знаю, це звучить дивно, як ніби ми не говорили одна з одною, насправді ми таки говорили. Ми жили так близько одна до одної, мов сіамські близнята, ми не завжди все обговорювали, ми знали, що саме кожна з нас відчуває, нам не доводилося про це запитувати, – вона дивиться на Бо, соромлячись, але сподіваючись, що та розуміє.
– Я розумію, – щиро говорить Бо, хоча Соломон у цьому не впевнений. Бо – людина, яка постійно має ставити питання. – То коли ти дізналася, що Том – твій тато?
– Коли баба розповіла мені про свій намір переселити мене в ту хату. Вона пояснила, що Том Тулін – мій батько, що він нічого не знав. Вона зустрічалася з ним, і він дозволив мені жити на його землі. Вона сказала мені, що в нього є брат-близнюк, якому нічого не слід знати. Це було єдине прохання Тома.
– Що ти про це думаєш? – Бо запитує, і з її тону відчутно, що їй прикро за Лору.
– Я звикла до таємниць, – вона злегка всміхається, але в очах у неї сум.
Бо вирішує віддалятися від теми Тома і її нового життя на горі:
– Ти прожила тут шістнадцять років, доки не переїхала до тієї хати, тобі коли-небудь хотілося вибратися з дому? Звідси?
– Ми вибиралися звідси багато разів, – каже Лора, жвавішаючи. – Доки мама не захворіла. Ми їздили у відпустку в Дінгл. Я плавала в Клохерхеді, мало не потонула, – сміється вона. – І в Донегол ми теж їздили.
