мертві. – Вона випереджає їх і простує високою травою до будинку. Рейчел стривожено дивиться на Соломона. Здивування відображається на обличчі Бо, яка поспішає, щоб наздогнати її.
Лора сіпає ручку дверей, але вони замкнені. Вона зазирає у вікна будинку, у кожне з них, притискається обличчям до брудного скла, затуляючись від сонячного світла. Скло настільки запацьоране, що ледь можна побачити щось усередині. Вона заходить за будинок.
– Яка з кімнат була твоєю? – підходить Бо.
– Оця.
Усередині залізне ліжко без матраца, шафа без дверей. І більш нічого, жодних слідів життя Лори. Соломон намагається прочитати щось на її обличчі, намагається якнайкраще розгледіти її, але Рейчел дивиться на нього роздратовано, він перекриває світло, заважає їй, плутаючись під ногами.
Нарешті він опускає обладнання на землю. Він знімає светра, пов’язаного на поясі, і обгортає ним свою руку і лікоть.
Скло розбивається. Бо, Рейчел і Лора здивовано озираються на нього.
– Тепер тут відчинено, – говорить він.
Лора всміхається йому.
– Розкажи нам, як тут жилося, так, як сама хочеш, – пропонує Бо, коли вони влаштувалися, посідали надворі, поблукавши населеним щурами будинком. Бо знаходить красиву місцинку посеред високої трави, будинок і ліс простяглися за ними. Сьогодні теплий літній день, важкий, ніби збирається на грозу, і небом біжать стрімкі хмари, швидко розчиняючись вдалині, ніби вони знають щось, чого не знає все інше, все непорушне. Просто чудова панорама для фільму. Лора сидить на стільці, Бо перед нею, поряд з камерою, але не в кадрі. І після звичних підказок для того, хто розповідатиме про себе – уводити питання у відповідь, щоб стрічка була легшою для сприйняття – вони починають.
– Нічого не змінилося, – говорить Лора, заплющуючи очі і вдихаючи. – Почуття ті самі. Принаймні якщо заплющити очі.
– Як тобі бачити будинок у такому стані?
Лора дивиться на будинок, ніби він чужий для неї.
– Я пам’ятаю його не таким. Він ніколи не був бездоганним, баба і мама були ґаздинями, але по-своєму. Скрізь були якісь штуки, скляні банки, в них зібраний різний дріб’язок, джгутики, ґудзики, травинки, камінці, клаптики тканини. Зілля, гілля, дозвілля, – вона усміхається, ніби згадуючи якийсь особистий жарт. – Так баба часто говорила про цей дім. Ми втрьох заповнювали його зіллям, гіллям і дозвіллям.
– Твої баба й мама – можна я називатиму її «баба»? – заробляли тим, що шили й перешивали одяг. Я говорила з місцевими жителями, вони твердять, що це був успішний бізнес, із багатьма замовниками.
І вчора ввечері, і сьогодні вранці Бо зникала з готелю, ходила «на розвідку». Соломонові залишалося розважати Лору, і вони грали в карти, доки Бо не повернулася опівночі, її дихання пахло пивом, її одяг – димом. Соломона засмутило її повернення. Він хотів довше побути з Лорою, слухаючи її звуки, як вона відтворює тасування карт, цокіт льоду,
