ти гадаєш?
– Бо вони були самітниці.
– Ти не могла б повторювати питання у своїх відпо…
– Вони не хотіли, щоб хтось бачив мене, бо вони були самітниці, – кидає Лора роздратовано. Виходить різко, таку відповідь не ввести до фільму. Надто агресивно, Лора надто насторожилася через таку дрібницю.
Бо дає їй якусь мить, щоб заспокоїтися, вдаючи, що перевіряє звук разом із Соломоном.
– Все чудово, – підморгує він Лорі, коли Бо знову повертається до неї. Рейчел витріщається на нього.
– У мене є два питання про це. Одне я поставлю тобі зараз, одне залишу на потім. Як тобі здавалося, що це тоді означало, їхня усамітненість?
– Що їхнє прагнення до усамітненості означало для мене? – Лора міркує, вголос запитуючи саму себе. – Я бачила, що вони щасливі одна з одною. Вони весь час говорили й сміялися. Вони разом працювали, разом жили, вони допізна не лягали спати, пили й базікали до світанку. Вони завжди були чимось зайняті, працювали над чимось – або над сукнею, або над рецептом. Їм подобалося планувати, обговорювати, мислити масштабно. Вони були терплячі, в них були довгострокові плани, багато з них втілювалися водночас, бо завдяки тому, що вони жили саме так, весь час щось відбувалося, якийсь проект або експеримент завжди добігав до кінця, і для них це було немов подарунок. Вони місяцями настоювали горілку на листі бука, в них у коморі були довжелезні ряди пляшок, – сміється вона. – А потім ночами вони пили і танцювали, співали і розповідали історії.
Це нагадує Соломонові про його родину, один в один.
– Вони не потребували нікого, – м’яко каже вона, і все ж не виглядає на те, що вона почувалася кинутою, радше, їй це здавалося просто чудовим. – Їм було достатньо товариства одна одної. Як на мене, це скидалося на таку собі історію кохання. Тільки вони вдвох.
Це нагадує Соломонові близнюків Тулінів. Може, в Ізабель і Тома було більше спільного, ніж здавалося.
– А ти сиділа з ними до пізньої ночі? Ти брала участь у таких вечірках? – запитує Бо, очі в неї сяють, вона захоплена картиною, що її Лора змальовує.
– Іноді я довго не лягала, залишалася з ними. Навіть коли мені не слід було там бути, я слухала. Будинок не надто великий, як бачите, і вони були не надто тихі. – Вона сміється тим красивим музичним сміхом. Закушує губу і поглядає на Соломона.
Він зорить на неї з трави, чарівними великими сяйливими блакитними очима, пасмо волосся вибилося з тугої гульки і прикриває очі, довгі чорні вії. Він опускає погляд на своє обладнання, повертає коліщатко в один бік, а потім точнісінько так само в другий.
– Перекажи нам якусь із історій, які вони розповідали, – пропонує Бо.
– Ні, – ввічливо відмовляє Лора. – Це їхнє особисте.
– Але ж їх зараз тут немає, – по-змовницьки, жартівливо каже Бо.
– Вони зараз саме тут, – Лора знову заплющує очі і вдихає.
Соломон посміхається, він дивиться
