особливими людьми, віддаленими від інших. Коли з’являлися замовники, я чула їхні голоси, часом визирала у вікно і я їх ледве впізнавала. Вони не сміялися, були подібні до роботів, зосереджені. У них не було нічого магічного. Вони не були такі кумедні, як бували вдома, коли співали і сміялися. Вони були серйозні. Похмурі. Ніби насторожі. Це не лише тому, що вони були заклопотані, – це вони захищали себе. Вони побоювалися людей.
– Твоя мама рано кинула школу, коли їй було чотирнадцять років. Ти знаєш, чому?
Соломон приглядається до Бо, в нього нема жодного сумніву, що вона щось знає про це. Він бачить це в ній. Її м’язи напружилися, хоча вона намагається здаватися спокійною, але насправді вона нестримна. Бо нічого не розповідала Соломонові про те, що вона дізналася від місцевих жителів, але тепер він заінтригований, хоча готується до захисту. Він не хоче, щоби Бо й далі копирсалася в цьому, відчуває, що готовий обороняти Лору, ніби він грає не на тому боці. Все це запаморочує, збиває з пантелику.
Лора застигає.
– Дідусь помер. Бабі потрібна була мамина допомога в роботі. Дідусь був різноробом на фермі. Їм довелося більше заробляти. Тож мама кинула школу, і баба навчала її вдома. Вони почали шити й перешивати більше одягу. А ще вони робили ліки. Природні бальзами, які вони продавали на ярмарках. Мама розповідала, що діти в школі називали їх відьмами.
– Їй це дошкуляло?
– Ні. Баба й мама сміялися з цього. Вони кудкудакали, коли готували свої зілля, – усміхається вона, згадуючи.
– Діти бувають жорстокими, – м’яко говорить Бо. – А що ще діти говорили твоїй мамі?
«Можеш не відповідати», – мало не говорить Соломон. Рейчел тепер дивиться на свої черевики, іноді поглядаючи на монітор – ознака того, що їй незатишно.
– Мама була не схожою на більшість людей, – говорить Лора задумливо, повільно, ретельно добираючи кожне слово. – Баба приймала важливі рішення. Мама була задоволена, що баба бере на себе керування, – уникливо говорить вона. – Мама гнула свою лінію. Якщо ви запитаєте мене, що діти могли говорити про неї, я відповім, що вони назвали її повільною. Мама розповідала мені про це. Але вона не була повільною. Це таке ледаще слово. Вона міркувала по-іншому, їй доводилося про все дізнаватися по-іншому, от і все.
Коли з поведінки Лори стає помітно, що вона починає закриватися, Бо змінює напрям.
– Як ти опинилася на обійсті Тулінів?
– Моя мама захворіла, тяжко захворіла в 2005 році. Ми не зверталися до лікарів, баба з мамою не вірили в їхні засоби, вони вважали за краще готувати свої власні, природні ліки, і нечасто хворіли, але тоді вони зрозуміли, що з мамою трапилося щось серйозне, проти чого їхні засоби не допомагали. У неї виявили рак товстої кишки. Вона відмовилася від будь-якої допомоги лікарів, сказала, що краще піде природно, так, як і прийшла. Тож ми з бабою доглядали її.
– Скільки тобі було років? – м’яко запитує Бо.
– Мені було чотирнадцять, коли їй поставили діагноз, а померла вона, коли мені було п’ятнадцять.
– Співчуваю, –
