здивувало, – сміється вона. – Їх був цілий стос. Благодійний церковний розпродаж. Цнотлива дівчинка Бетті і пустотливий мийник вікон Натан.
Вони сміються удвох.
– Ні. Ось моя улюблена. Я її перечитала понад п’ятдесят разів, – вона простягає йому книжку з малюнками.
– Тут немає слів, – гортає він книжку.
– Слова часто переоцінюють, – відповідає вона.
– Про що вона?
– Про дерево, яке обертається на жінку.
– Точнісінько, як говорила Бо, – саркастично зазначає Соломон, розглядаючи книжку. – Твій зв’язок зі світом.
Вона сміється.
– Як вона називається?
– «Деревна дівчина».
Він дивиться на обкладинку:
– «Вкорінена». Брехунка. Про що вона?
– У парку росте дерево. У галасливому міському парку. Йому кількасот років, і воно щодня спостерігає за людьми. За тим, як діти граються м’ячиками, як матері гуляють з немовлятами у візочках, як люди бігають підтюпцем, як пари сперечаються. За життям. З плином часу, чим більше воно поглинає життя з довкілля, тим більше дерево стає схожим на людину. Кора перетворюється на шкіру, листя – на волосся, гілки – на руки. Вона зменшується. Доки одного дня не перестає бути деревом, не стає красивою молодою жінкою. Вона відриває ноги-коріння від землі, і йде з парку.
– Цікаво, – каже Соломон, гортаючи сторінки.
– Можеш почитати, якщо хочеш, – пропонує вона йому.
– Вона виходить з парку голою? – запитує він. – Оголеність неодмінно має бути у книжці з малюнками.
– Цьому присвячено об’ємний малюнок, – усміхається вона.
Він сміється і придивляється до неї з цікавістю.
– Що? – питає вона, дивлячись на нього знизу вгору, зовсім не ніяковіючи під його пожадливим поглядом.
Вона, здається, не проти його уваги, тож він насичується нею ще трохи.
Він глибоко вдихає, повільно видихає.
– Спасибі за книжку. Я поверну її тобі такою, як і взяв. Узагалі, у мене є дещо для тебе, – Соломон виймає книжку в м’якій обкладинці зі своєї сумки з обладнанням, – Бріджит принесла її в понеділок. Я певен, що вона для тебе.
Соломон мав би віддати її Бо. Тільки-но Бріджит згадала, що Том був завзятим читачем, вона зрозуміла: щось тут не так. Йому цікаво, що ще вона може відчути.
Лора бере в нього книжку, її настрій повністю змінюється. Це остання книжка, яку вона отримала від свого батька, хоч і не він вибрав її, хоч і не він віддав їй її, хоч він і не торкався до неї, і взагалі не знав про її існування. Він замовив її для неї. Вона притискає її до себе.
– Ходімо, – підморгує Соломон. – То як ти переш свій одяг? – запитує він, коли вони збирають обладнання і готуються знову вийти надвір.
– Хімчистка на самій горі, біля кафе, – серйозно говорить Лора. – Але Бо це нецікаво.
Соломон закидає голову і сміється від щирого серця.
Лора
