вони вирішують, що час спати, і розходяться по своїх кімнатах.
– Я думала, що ти втомився, – всміхається Бо, коли Соломон притискає обличчя до її шиї, доки вона карткою відмикає двері. Вона промахується кілька разів, не може прицілитись.
– Ти як вампір, прокидаєшся вночі, – сміється вона.
Він кусає її за шию, і це нагадує йому про кажана, і це нагадує йому про будинок кажанів, і це нагадує йому про Лору, що зараз у сусідній кімнаті, і це спантеличує його, і він уже не так міцно притискається до Бо. На щастя, вона не помічає цього, бо нарешті спромагається потрапити карткою в двері і штовхає їх, відкриваючи.
– Цікаво, вона спить чи ні, – шепоче Бо.
З думками про Лору Соломон притискає Бо до себе, цілує її.
– Почекай, – шепоче Бо, – дай я послухаю.
Вона виривається і йде до дверей, що ведуть у кімнату Лори. Вона притискається вухом до дверей і, доки слухає, Соломон починає роздягати її.
– Соле, – сміється вона. – Я тут проводжу дослідження!
Він стягає білизну через її ноги, кидає її через плече. Він починає зі стоп і цілує її, рухаючись угору, вздовж ноги, облизує внутрішній бік її стегна.
– Не зважай, – Бо кидає своє дослідження і повертається спиною до дверей.
У ліжку Бо стогне від задоволення.
Соломон притягає її до себе, щоб поцілувати, і коли їхні губи змикаються, він знову чує стогін задоволення. Стогін Бо. Але він лунає не від Бо, а від дверей між кімнатами. Вони обидва застигають.
Бо дивиться на Соломона.
– Боже мій, – шепоче вона.
Соломон дивиться на двері. Світло з ванної падає в темну кімнату. Двері з їхнього боку зачинені, проте, мабуть, Лора відчинила свої двері й прислухається біля їхніх дверей.
– Боже мій, – повторює Бо, відсуваючись від Соломона і загортаючись у ковдру, намагаючись захиститись.
– Вона тебе не бачить, – говорить він.
– Цить.
Серце Соломона калатає, ніби його спіймали, коли він робив щось заборонене. Хоч Лора їх і не бачить, він упевнений, що вона їх чує.
– Мені однаково, це ж гидотно.
– Нічого гидотного.
– Заради Бога, Соломоне, – сичить вона, їй гидко від нього.
Вони дослухаються, але нічого більш не чутно.
– Що ти робиш? – сичить вона, дивлячись, як він встає з ліжка.
Він іде до дверей між кімнатами і притискає вухо до холодного дерева. Він уявляє собі, як Лора з того боку робить те саме. Її перша ніч удалині від її хатини, може, не треба було кидати її саму на кілька годин. Він сподівається, що з нею все гаразд.
– То що? – запитує вона, коли він повертається до ліжка.
– Нічого.
– Що, як вона божевільна, Соле? – шепоче Бо.
– Вона не божевільна.
– Скажена психопатка-вбивця.
– Не психопатка.
– Звідки ти знаєш?
– Нізвідки… це ж ти захотіла
