всміхається, намагаючись не засміятися через розгубленість свого хлопця.
– То що ти скажеш? – питає Бо, нахиляючись уперед.
– Дуже дякую вам за ці всі речі, – відповідає Лора, розглядаючи пакети, а потім звертаючись до Соломона. – Це занадто. Я не думаю, що взагалі зможу з’їсти це все сама.
– Ну, то є троє людей, готових допомогти тобі, – ніби між іншим, жартує Бо, й далі наполягаючи на своєму.
– Я хочу повернути вам це все, – говорить Лора, звертаючись до Соломона, а потім до Бо. – Я не можу допомогти вам з вашим фільмом.
– Вони для тебе, – твердо каже Соломон, – хоч ти погодишся, хоч ні.
– Так, так, бери, – неуважно говорить Бо.
Соломон готовий іти, він не хоче наполягати, не хоче здаватися грубим – так, як збирається робити Бо. Такі моменти ніколи не турбують Бо, це миттєві незручності на тлі значно ширшої картини. Чуття підказує Бо, що не можна відпускати Лору. Вона чарівна, красива, цікава, страшенно цікава дівчина, вона досі не бачила нікого, хоч трохи на неї схожого. У неї є не лише своя особиста, вже готова історія, яку варто розповісти людям, але й особливий характер, і краса. Ця дівчина просто досконала. Доки Соломон прощається з Лорою, Бо відстає, навмисно повільно збирає свої папірці. Складає копії газет акуратним стосиком, обмірковуючи, що ще можна сказати.
– Ти йди вперед, Соле, я буду за хвилинку, – говорить Бо, поволі складаючи свою теку в сумку.
Соломон іде і зачиняє за собою двері.
Похмурого і невдоволеного хлопця більш немає.
Бо дивиться на Лору, і в дівчини такий нещасний вигляд, наче вона от-от почне плакати.
– Що сталося? – запитує здивовано Бо.
– Нічого, я просто… нічого, – відповідає вона, важко дихаючи. Вона встає і йде кімнатою, до своєї кухні. Вона наливає собі склянку води, випиває її всю одразу.
Це особлива дівчина. Бо хоче знати про неї все. Вона хоче побачити світ її очима, приміряти її шкіру, їй потрібно, щоб Лора сказала «так». Вона не може втратити її. Бо знає, що надто захоплюється своєю роботою, що це схоже на одержимість, але лише так вона повністю розуміє свої теми. Їй потрібно заглиблюватися в чужі життя, і вона хоче робити це. Бо шукала щось нове після близнюків Тулінів, і ось воно, нова історія, буквально народжена тією, першою історією. Вона бездоганна, саме те, що потрібно, може, вона стане ще кращою, ніж близнюки Туліни. У цьому й полягає робота Бо – показати іншим те, що бачить вона, дати їм відчути, що вона відчуває. Їй потрібно, щоб Лора зрозуміла це.
– Лоро, – м’яко говорить вона. – Я поважаю твоє рішення не брати участі, але я просто хочу переконатися, що ти все добре розумієш. Я хочу допомогти тобі обміркувати його. Цей тиждень, без сумніву, став знаковим тижнем для тебе, часом істотних змін у твоєму житті, з відходом твого батька.
Лора опускає погляд, її довгі вії лягають на щоки. Бо відзначає, як вона реагує, коли вона називає Тома її батьком, Джо – її дядьком, з цими словами слід
