Моссі в руках Соломона. – Заходьте, заходьте.
Соломон сидить за дверима кабінету, а Лора заходить. Він спирається ліктями на коліна і кладе голову на руки, в голові в нього паморочиться, перед очима все пливе – наслідки частих перельотів.
Двері кабінету відчиняються, і з них виходить Лора, сльози струмують по її щоках. Вона сідає поряд із Соломоном, не кажучи ні слова.
– Йди сюди, – шепоче він, обіймаючи її рукою за плечі і притягаючи до себе. Ще одна її втрата за цей тиждень. Він не знає, скільки вони так просиділи, але він з радістю сидів би й далі, якби ветеринар не стояв біля відчинених дверей, терпляче чекаючи, коли вони зберуться й підуть, щоб він міг повернутися до своєї сім’ї після цього довгого дня.
– Вибачте, – Соломон знімає руку з плечей Лори. – Ходімо.
Надворі тепер темна ніч, з місцевого пабу долинає музика.
– Я б не проти випити, – говорить він. – Ходімо зі мною?
Пожежні двері бару відчиняються, надвір вилітає пляшка й падає в бак для сміття, розбиваючись об купу інших пляшок.
Лора відтворює її брязкіт.
Він сміється:
– Вважатиму, що це означає «так».
Вони сидять біля пабу, за дерев’яним столом, на дерев’яній лаві, за рогом від них – компанія курців. Коли Соломон відчинив двері, і всі голови повернулися до двох незнайомців, Лора швидко позадкувала. Соломон полегшено зітхнув. Тепер вона сидить зі склянкою води, а він – із «Гіннессом».
– Взагалі не п’єш? – запитує він.
Вона хитає головою. Від її рухів лід стукається об склянку. Вона точно відтворює це цокотіння. У Соломона це досі не вкладається в голові, проте він не уявляє, як заговорити про це, здається, що вона цього навіть не помічає.
– З тобою все гаразд? – запитує він. – Том і Моссі. Це забагато втрат на один тиждень.
– На один день, – виправляє вона. – Я тільки сьогодні дізналася про Тома.
– Шкода, що тобі довелося так почути про таке, – говорить Соломон тихо, думаючи про те, як Джиммі просто бовкнув це.
– Том привозив мені покупки щопонеділка. Його не було в понеділок. Я зрозуміла, що щось не так, уже тоді, але мені було нікого запитати. Сьогодні в лісі я подумала, що Джо – це Том. Я ще ніколи його не бачила. Вони геть однаковісінькі. Але він був такий злий. Том ніколи не бував злим.
– Ти прожила там десять років і ніколи не бачила Джо?
Вона хитає головою:
– Том не дозволяв цього.
Він хоче запитати, чому, але стримується.
– Джо зараз у скорботі, зазвичай з ним простіше домовитись. Варто почекати.
Вона відпиває води, стурбована.
– То ти з понеділка нічого не їла? – раптом збагнув Соломон.
– У мене є садок, город, яйця. Я саме збирала їжу в лісі, коли побачила тебе, – вона соромливо усміхається йому, згадуючи їхню зустріч. Він теж усміхається, а потім сміється з самого себе, з того, як він почувався, немов школяр.
– Господи, давай я погодую
