спиною, ніби намагаючись зміцнити їх.
– Привіт, – вітається він, запихаючи руки в задні кишені.
– Він біля печі, – каже Лора, вона не може дивитися на нього, виглядає знервованою, схвильованою.
Хоча вона вже відрекомендувалася йому, Соломон аж здивувався, почувши її голос. У лісі вона скидалася на якусь дикунку, а в своєму будинку здається реальнішою.
Моссі лежить на овечій шкірі перед грубою, у якій горять дрова, він важко дихає, його груди повільно здіймаються і опускаються. Очі в нього розплющені, хоча він, здається, не розуміє, що відбувається навколо нього. Вогонь палахкотить поряд з ним, миски з водою та з їжею стоять поряд.
– Він нічого не їсть і не п’є, – пояснює вона, сідаючи на підлогу поруч із Моссі, закриваючи його руками, захищаючи його.
Соломон мав би оглядати собаку, але він не може відвести погляду від неї. Вона дивиться на нього знизу вгору, цими розгубленими, стурбованими, прекрасними, чарівними зеленими очима.
– У нього є кров? – він підходить до Моссі і присідає поруч з ним, навпроти Лори – так близько вони ще не опинялися.
– Привіт, хлопчику, – він простягає руку, ласкаво його гладить.
Моссі дивиться на нього, в його очах добре видно біль. Він скавулить.
Лора повторює скавуління Моссі, на диво точно, і Соломон знову уважно приглядається до неї.
– Крові немає. Не знаю, що в нього болить, але він не може стояти.
– Його треба до ветеринара.
Вона дивиться на нього:
– А ти його відвезеш?
– Я? Звичайно, але варто було б запитати Джо, це ж його собака, – і, побачивши її обличчя, він додає: – Також.
– Я не подобаюсь Джо, – говорить вона. – Я нікому не подобаюсь.
– Це неправда. Джо просто не звик до змін. Деяких людей дратують зміни.
– Змінюйся, коли приходять зміни, – каже вона зовсім іншим голосом. Нижчим, глибшим, з північним акцентом. Не її голосом.
– Що-що?
– Баба. Моя бабуся.
– Ох. Гаразд. Поїдеш зі мною до ветеринара? – запитує він. Він хоче, щоб вона поїхала з ним.
– Ні-ні, я залишаюся тут.
Це загальне твердження. Не «Я залишуся тут», а «Залишаюся тут». Завжди.
Її гладенька шкіра освітлюється полум’ям, у цій кімнаті так спокійно і безтурботно, попри боротьбу Моссі за життя і тиху паніку Лори.
Вона гладить черевце Моссі, яке поволі здіймається й опускається.
– Коли ти востаннє покидала цю гору? – запитує він.
Вона затулює обличчя волоссям, розгублена цим питанням.
– Скільки ти тут прожила? – запитує він.
Вона не одразу відповідає.
– З шістнадцяти років. Десять років, – говорить вона, погладжуючи Моссі.
– І за весь цей час не виїжджала звідси?
Вона хитає головою:
– У мене не було для цього
