в Голуеї, я не можу не привітати її. Рейчел, з камерою, її дружина вагітна, їй треба з’їздити додому, до неї, а Бо, вона режисер, продюсер, у неї багато роботи на наступний тиждень, планування, документи, лекції, усяке таке. Ми просто не можемо почати завтра.
– А можна я поїду з вами? – запитує вона.
Він дивиться на неї, шокований, не уявляючи, що їй відповісти.
– Ти хочеш…
– Можна я житиму з тобою? Я не можу більш тут залишатися. Все змінилося. Я маю… змінюватися, бо прийшли зміни.
Вона панікує, її думки мчать надто швидко.
– Заспокойся, Лоро, все добре, все гаразд, нічого не змінилося, – він підходить до неї, ласкаво бере її за руки, хоче, щоб вона подивилася на нього. Його серце калатає, саме відчуття її викликає в нього сум’яття. Вона дивиться на нього, і ці трав’янисті очі пронизують його, зазирають просто йому в душу.
– Мій тато помер, – вона проникливо дивиться на нього. – Мій тато помер. А я навіть жодного разу не назвала його татом. Я навіть не знаю, чи знав він, що я його дочка. Ми ніколи навіть… – сльози струмують по її щоках.
– Йди до мене, – шепоче він, обіймаючи її, притискаючи до себе, так, що її голова лежить на його грудях, і вона вся оповита його любов’ю і турботою.
– Як можна називати домом місце, у якому ти нікому не потрібен? – запитує вона крізь сльози. – Це не дім.
Він нічого не може відповісти.
Він єдина людина, яку вона знає. Він не може кинути її тут.
– Що. За. Трясця, – каже Бо, сідаючи рівніше, коли Соломон іде до машини, до них із Рейчел, з сумками в руках і з Лорою поряд.
– Вона їде з нами, – каже він, уникаючи погляду Бо, складаючи сумки в багажник.
– Що? – Бо підходить до нього, за автомобіль.
– Їй страшно тут. Вона не хоче наодинці чекати, доки ми повернемося. Цікаво, хто ж її так перелякав, Бо? – кидає він крізь зуби, в нього пульсують вени. Він страшенно розлючений.
– Але ж… тобі треба їхати до своїх батьків.
– Так, і мені треба взяти її з собою. Вона не поїде з тобою в Дублін, – бурмоче він, намагаючись вмостити її сумки і валізу в багажник серед їхнього обладнання.
Він чекає, що Бо скаже йому «Нізащо!», що це просто маячня якась, що вона не дозволить своєму хлопцеві їхати з молодою, красивою незнайомою жінкою на свято до своєї родини, але, підводячи погляд, він натомість бачить її широку усмішку.
– Лоро! – гукає вона, підіймаючи великі пальці. – Це чудова новина. Просто чудова.
8
– «Білосніжка»! – проголошує Бо, стукаючи пляшкою пива об стіл у барі готелю, голосніше, ніж вона хотіла.
Рейчел сміється. Соломон хитає головою і тягнеться до тарілки з горішками.
– Серйозно, вона схожа на справжню Білосніжку, – провадить вона далі захоплено. – Я точно могла б змалювати це. Живе в лісі, співає для тих довбаних тварин.
Соломон і Рейчел не можуть стриматися і регочуть над цим і над запалом Бо. Бо напідпитку, очі в неї сяють, щоки порожевіли,
