при популяції у 10 мільйонів осіб – виправданий ризик в еволюції. Жахливо звучить те, що в разі виживання лише двох найкращих з 10 мільйонів жорстока еволюція вважатиметься виправданою. Тож не будь одним серед багатьох – будь кращим! І природа не знищить людство чи людство – само себе. Непогані аргументи, правда ж?!
Цей роман з’явився з оповідання, написаного кілька років тому. Коли світ ще тільки входив у стадію ризику, мінливості й негарантованості всього прийдешнього. Зрештою в нашому світі ніколи ні на що не було гарантій. Тобто цим твором мені вельми хотілося показати читачеві, як стрімко твориться тепер історія, якою вона була на самому початку змін, до появи у нашій свідомості боїв, бомбардувань, повстань і локальних війн. Дай Боже, щоб усе це не було провісником великої, глобальної війни на знищення нашої цивілізації. Щоб ми побачили ще своїх внуків і правнуків, зліпили з ними пасочки з піску на березі ніжно-прохолодного моря у спеку. Тому насолоджуйтеся цим розміреним читанням, цим світлим життям зі здоровими амбіціями, прагненнями і сімейними цінностями. Хай це стане втіхою та ілюзією, що «у нашому світі все стабільно і все буде добре», адже кажуть, що думки змінюють дійсність. Може, все ж таки ще не пізно. Принаймні журналістка Олена, від особи якої ведеться оповідь, дуже вірить у це.
Щиро ваша з надією і вірою,
Ніка Нікалео
Усі події цього роману є вигаданими, усі збіги імен і прізвищ є випадковими, їх немає у реальності
Здається, що то було так давно, Коли в руках тримаю цей альбом, Нам було абсолютно все одно, Не маючи нічого мати всьо, За гроші не купити тільки час, Він всіх нас методично поділив, Когось він опустив, когось підняв, А є на кого взагалі забив.
Нудьга, а не життя
Ну чому комусь призначено бути Мадонною, Сарою Джессікою Паркер (з її вельми оригінальною зовнішністю!), Таїсією Повалій, врешті-решт?! А я – нікому не цікава Оленка Дулянська? Навіть вимовляти не хочеться! Ось і чоловікові моєму, схоже, теж стало нудно. Повертається додому пізно, ходить похмурий, як наш сусід після бодуна, майже не розмовляє, пожвавлюється тільки тоді, коли дзвонить телефон. У мене таке передчуття, що він вирішив зі мною розлучитися.
А сьогодні мені снився Париж… Ніби пливу я на яхті Сеною і бачу свій розкішний будинок на березі. З червоним череп’яним дахом, з башточками всілякими, квітами в горщичках і стриженим газоном на подвір’ї… Усе залито яскраво-жовтим сонячним промінням. На душі затишно, тихо і радісно!
Але задзвонив будильник, мій Пащенко штовхнув мене в бік, як стару шкапу, і Париж безслідно зник десь під стелею в кутку кімнати. Так себе шкода стало… Та враження від побаченого залишилися райдужні, а головне – незабутні.
«Пащенко, ти наволоч!» – грубо кидаю йому подумки і плентаюся у ванну.
Кажуть,
