Вечори, які ми проводили разом із Жожкою, були оксамитово-червоними, незалежно від погоди. Кохання – світло-лимонне, невловне, тепле і злегка терпке, як хороше вино. А розлука? Тоді я ще не знала, що вона важкого фіолетового кольору з сірим полиском холодної сталі.
– Ти що, забула ключі? – зі здивуванням запитав Пащенко, відліплюючи мою руку від дзвінка.
– А? Так, здається, забула, – перелякано вилізла я зі свого минулого і зовсім втомленою увійшла в нашу сумну квартиру.
– Зварганиш мені що-небудь на вечерю?
У мого Пащенка завжди були глибоко домостроївські погляди на сім’ю. Якби я ще тоді, після закінчення інституту, не наполягла на тому, що я хочу і ходитиму на роботу, то сьогодні, напевно, варила б супи та каші на кухні з двома, а то й трьома дітьми. А мій коханий приходив би так само пізно ввечері, а можливо, й пізніше, аби не перенавантажувати свою «стомлену за день психіку», як він часто говорить.
– Пфе, жах який! – сказала я, витягаючи з мікрохвильовки розігрітий плов.
– Ти щось сказала? – запитав чоловік, відводячи погляд від телевізора.
– Тобі почулося.
– Мені здалося, ти сказала «жах», – він здивувався моїй маленькій брехні.
– Я сказала це вголос? – зображую на обличчі здивування. – Мікрохвильовка усередині геть засмітилася. Треба терміново помити!
– А, давай-давай, – вже без інтересу з набитим ротом пробубонів Пащенко.
Я відразу ж почала чистити електроприлад і за цією нудною справою знову поринула у солодкі спогади…
– Ми збудуємо казковий будинок на березі річки, – мріяв Жорка. – Тобі виділимо найсвітлішу кімнату під кабінет, у якому ти зможеш цілими днями безперервно писати свою фантастику.
– Там буде багато-багато книжок! Це буде наша бібліотека, – приєдналася я, завжди поглинена своїми фантазіями про майбутню письменницьку кар’єру.
– Ми подорожуватимемо світом, найекзотичнішими країнами. І в кожному новому місці я писатиму твій портрет.
Жорка завжди неперевершено малював і марив про велике майбутнє Далі. Мені в його мріях відводилася роль Гали.[ii]
– Жожко, який ти чудовий! Я так тебе люблю, – обіймала я його в пориві ніжності.
Його пальці пристрасно пестили мою шию, плечі, опускаючись усе нижче й нижче. Уста тремтливо торкалися моїх, обпікаючи мене п’янким коханням, млосно шепочучи слова любові…
З Пащенком усе було інакше. Він простий і прямолінійний, як офісний ксерокс: білі троянди – до весілля, червоні троянди – після, коробка цукерок і шашлик за містом у компанії друзів. Завжди весело, завжди гамірно, бо з купою його друзів повсякчас якесь свято. Завжди повно людей і ми якось розчиняємося у них. Чи він для мене розчинився у них, а може, я… Не до кінця розумію, що ж таки відбувається між нами. Чи це така любов – сімейна рутина, чи свято без кінця-краю, яке перетворилося на
[ii] Гала – дружина і муза Сальвадора Далі.
