я так-сяк кермую авто. «Так-сяк», тому що на автоматі, а це знову ж таки несерйозно. Чи то так усі чоловіки думають про своїх дружин? Чи то він хотів би бачити поруч себе незалежну бізнес-вумен? Мабуть, ні. Насправді, ми ніколи з ним не говорили про жіночий і чоловічий ідеал у нашому особистому розумінні. Розподіл хатніх обов’язків після одруження відбувся якось сам собою: мені всі хатні клопоти, йому фінансування нашого життя. Мені здалося це справедливим спочатку, бо я й гадки не мала, як можна в нашій країні заробити достатньо грошей, аби і жити нормально, і на відпочинок закордонний вистачало, і на машину… Одним словом, я після навчання у виші випірнула в доросле життя, наче немовля з лона матері. І чоловік став мені тією біблійною опорою та підтримкою на всі сто відсотків. І я його дуже кохала. Ні, я його просто обожнювала. Цілувала при кожній зустрічі й розставанні. Пам’ятаєте оце: «С любимыми не расставайтесь… и каждый раз навек прощайтесь!»?[iii] І я так прощалася. Згодом це відчуття кудись зникло. А куди і чому, я й гадки не маю. Усе якось так непевно стало, примарно, зникло відчуття гостроти. Я почала помічати інших чоловіків. І, правду кажучи, мені від цього робилося якось неприємно, тобто хтось там усередині взяв собі за моду смикати за якісь струни душі, чи совісті, чи ще бозна-чого, що так не можна, що це нечесно і неправильно стосовно чоловіка. От холєра ж якась там сидить! Не інакше. Краще сказати – внутрішній цензор чи ментор. А в мудрих книжках із психології написано, що все природно й нормально. Подобаються інші – отже, ти живеш, а ні – то й нехай… Очевидячки, Пащенко переживав такий самий період.
– Ти спати йдеш? – питає, проходячи повз мене.
– Ага, зараз… – відповідаю недбало, чекаючи, що буде далі.
– Я тебе чекаю. Давай швидше.
– Добре, вже закінчую.
Я ще щось там вистукую по клавішах, вдаючи, що дуже заклопотана. Витримую п’ятнадцять хвилин і тишком-нишком заглядаю у спальню. Чоловік сопе, загорнувшись у ковдру мало не до самих вух.
Таки щось сталося! Щось недобре відбувається з нами обома. Раніше він кликав мене мало не що дві хвилини і точно вже ніколи не засинав до мого приходу. Я пригнічена страшенно, телефон показує те саме: офісні працівники, секретарка, друзі, невідомі номери…
Історія перша: оригінальна
Десь опівночі пролунав дзвінок.
– Альо?! – вичавлюю заспаним недобрим голосом.
– Привіт! Це Нінка з Чикаго.
– З «Чи-ка-го»? – намагаюся пригадати, в якому нічному клубі я була востаннє і з ким там познайомилася.
Але ж тієї дискотеки на Науковій вже давно немає!
Пащенко починає крізь сон незадоволено буркотіти:
– Та пошли його, того козла! Нормальні люди сплять давно!
На іншому кінці дроту не витримують:
– Нінка Ондорська – я! З Чи-ка-го!
– А-а, – до мене сонної врешті дійшло. – Боже мій, Нінко! А котра ж там у вас година?
– Там?
[iii] Цитата з вірша О. Кочеткова «Баллада о прокуренном вагоне», який став відомим після виходу фільму «Іронія долі, або З легкою парою!».
