й одразу вчепилися руками у клямку вхідних дверей. Смішно?! Тільки не тоді, коли ти сама змагаєшся за цілісність своїх колінних суглобів і дорожезного взуття.
– Ні, не пригадую, – наче вибачаюся і зітхаю.
– Ну та як нє?! Он на розі була ювелірна майстерня – вона і зараз там. Глянь, он дівки шкандибають туди! – Нінка радісно сплескує руками. І враз заспокоюється.
Ми посміхаємося одна одній.
– Боже мій, Нінко, та ти зовсім не змінилася! – всміхаюся.
Прискіпливо розглядаю її і зауважую тонесенькі смішинки довкола очей. Але для чого це казати? Хіба ж це не природно? З трьома кіндерами, але в такій чудовій формі, мов модель! Тому декілька тоненьких зморщок, то пусте!
– Дякую, – радісно лепече вона й робить комплімент алаверди.
– Я не сподівалася, що ти так швидко прилетиш, – кажу, ніби вибачаюся за нічну розмову. – Ти ж писала, що збираєшся аж зимою.
– А я змінила свої плани. Можу собі дозволити. Адже я сама собі начальство.
Нінка якось обмовилася, що має власне рекламне агентство у Штатах.
– Бізнес-леді! – щиро заздрю, бо хто така я?!
– Я дуже рада, що зараз з тобою розмовляю. Ти тільки подумай, скільки років ми не бачилися?! Як ти, твій журнал?
– «Мій журнал»! Якби ж то, – задумуюсь над сказаним. – Так, нічого серйозного. Ось запропонували нову тему вести.
– А яку? – зацікавлено.
– Натякають на автомобільну.
– Дивно… Журнал жіночий. Невже думають, що для нас нічого цікавішого окрім машин немає, – сміється моя співрозмовниця, – а секс, мода, діти…
– Про все це ми вже пишемо, – відповідаю.
– Тоді треба подумати, – серйозно замислюється. – Подорожі!
– Є, – кажу із посмішкою.
– Ну добре. Подумаю і щось підкажу, – обіцяє Нінка. – Ти ліпше про себе розкажи. Чи задоволена роботою? Зарплата хороша? У наших глянцях гонорари зашкалюють! – і вона по-американському великим і вказівним пальцями показує літеру «о».
– А я в основному покладаюся на свого чоловіка, – сумно констатую. – Зрештою, як і більшість українських жінок.
– Хм, дивно. Проси підвищення, коли висунеш нову ідею. Мусять дати! – обнадіює мене. – Ми таке вигадаємо – загойдаються! – і раптом: – А діти? Коли ж ти плануєш? Чи може проблеми якісь? – говорить уже зі співчуттям.
– Та немає жодних проблем. Просто мені здається, що я ще не готова. Хочеться щось здійснити. Якусь кар’єру зробити абощо.
Насправді мені ця тема вже обридла. Усі постійно запитують про дітей, наче у мене в житті не може бути своїх особистих цілей. І взагалі, питання недоречне й нетактовне, бо якщо немає певної мети, як у мене, то справді можуть бути проблеми і тоді вже зовсім не потрібно обговорювати цю вразливу тему. А якщо криза в сімейних стосунках, як у мене?! Але ж люди такі доброзичливі, що аж гай гуде.
– Ну, так і роби! Бери приклад з мене.
Ото
