style="font-size:15px;"> – Олено! Тебе наш Старий викликає до себе, – смикнула мене за руку Жанка.
– А це ще по шо? – я ошелешено витріщила на неї очі. – Хтось бовкнув, що я сиджу в мережі?
– Не знаю. Не думаю, – зморщивши носа, відповіла подруга. – Я чула, як він обговорював якісь проекти зі своїм заступником…
– Звільняють! – я оторопіла від самої лише думки.
Ні, не страшно втратити тут роботу. Я її ледь зношу. Мені зарплатні вистачає лишень на те, щоб іноді вийти на нормальний обід. Але найголовніше, що я не готова була до цього. Та й кредит за свою «сузульку» я частково виплачую сама! Пащенко тільки з тим розрахунком і зробив перший внесок.
– Ну давай, іди. Може, не все так страшно. Та й колонку нікому крім тебе робити, – заспокоювала Жанночка.
Бреше, свинюка. Знає, у чому річ, але мовчить. Тільки очі посміхаються.
Скоренько надягаю туфлі на підборах (під столом я тримаю ноги у домашніх чалапах) і лечу в туалет підправити макіяж і зачіску. Шлепер наш хоч і старий, але завжди всіх працівників міряє від голови до п’ят.
Три хвилини – і я вже готова: ніс підпудрений, губи підфарбовані. А з волоссям, блін, засада якась – ще три дні тому мите. Поспішала зранку. А… збираю в кінський хвіст. Ніхто не помітить! Ґудзик на блузці розстібаю трохи нижче. Звідти звабливо визирають груди у білизні пуш-ап. Перекручуюсь перед дзеркалом востаннє… Хотілося б сказати «ку-ул», але вираз мого спантеличеного обличчя видає внутрішню напругу. Ну коли я вже нарешті навчуся бути впевненою в собі? На курси якісь походити чи що?!
– Добридень, Володимире Павловичу! – намагаюся триматися переконливо.
У кабінеті шефа сидить Захар, його заступник. Обоє, як за командою, вирячуються на моє зімпровізоване декольте, від чого я ніяковію й рефлекторно застібаю нижній ґудзик. На біса я його розстібала?!
– Сідайте, Олено, – несхвально округливши очі, пропонує наш головний. – Як просувається ваша робота?
– На наступний номер колонка вже майже готова, – нахабно брешу, аж долоні впріли.
– Добре. Це добре, що ви так оперативно працюєте, – ніби між іншим зауважує. – Але ми тут із Захаром Івановичем довго радилися й вирішили ліквідувати розділ психологічної підтримки…
Бац! І вазоном з вікна прямісінько у тім’ячко! Так я і думала. Процесор завис… Очі фіксують тільки чорно-білий спектр.
Писати я почала давно, ще в школі. Тодішні мої твори постійно викликали захоплення вчителів-мовників. А секрет мого успіху зовсім простий: я була нахабною брехухою. Чого не знала – те домислювала, чого не було – те вигадувала. Від цього наша стара порепана школа з розмальованими смердючими туалетами і наскрізь трухлявою бібліотекою у творі видавалася урбаністичною будівлею майбутнього з незвичним навчальним процесом. Мене за ці фантазії нагородили грамотою і привселюдно похвалили на загальношкільних зборах.
