що ти! Це не для мене, – заперечливо відмахуюся я.
– Та я, взагалі-то, теж не любітєль. Тоді давай на шопінг, ну? – звабливо пропонує інтриганка.
– Не треба, – одразу даю відсіч. – У мене від цих дрібних перебіжок бутиками голова болить, – відповідаю їй, пригадуючи останній похід.
– Ну ти геть якась нестандартна. Щоб від шопінгу з’являвся головний біль – я ще такого не чула. Та в тебе депресія, дорогенька! І, якщо ти не хочеш присісти на антидепресанти, давай щось робити!
– І що ж?! – нарешті здаюся я.
Жанночка хитро дивиться на мене і примружує маленькі оченятка. Раптом, оцінивши свій комп, пошепки вигукує:
– Відповідь – на поверхні! Зараз ми тобі створимо сторіночку на цьому сайті!
– Іще чого, – обурююсь я.
Вона мене цим діймає ще з минулого сезону. А я людина зовсім неінтернетна. Тобто я, звичайно, користуюся мережею, але виключно з інформаційною метою. І надаю перевагу живому людському спілкуванню.
– Сайт блокується! Потім ще й неприємностей купу дістану, – відмахуюся я.
– Усе, вирішено! І не хвилюйся, заходитимеш з мого компа. Ніхто навіть не здогадається. Ти в якій школі вчилася?
Пауза – і я одразу ж автоматично відповідаю на всі її запитання.
У мережі немає відстані, а тільки час
Насправді це не така вже й примарна ідея – знайти своїх давніх друзів, однокласників та однокурсників. Адже давно вже другий десяток пішов відтоді, як ми відтанцювали на випускних балах. Що з ними тепер і де вони всі?
Періодично вдаючи серйозну роботу, до кінця дня ми створили сторінку з моєю недавньою й дуже симпатичною знимкою у Всесвітній павутині. Відразу знайшлися всі однокласники, що живуть на Заході. Софочка Гольштейн, у школі – Ліберман, перебувала вже більше восьми років у Сполучених Штатах і підтримувала контакти зі всіма «закордонними». Саме серед них я й помітила Жорку Мороза, який з дев’ятого класу був по саме нікуди в мене закоханий.
– Дивися! – у мене під серцем щось стиснулося в грудочку і боляче йойкнуло. – Все такий же красень!
– Колишня пристрасть?! – поцікавилася з підтекстом співробітниця.
– Та йди ти! Просто зустрічалися, як усі підлітки. Нічого серйозного, дитячі розваги. Його мамашка ще у дев’яностих звалила до Італії. Казали, що вийшла там заміж.
– Ну от! – вигукнула Жаночка. – Це саме ті ліки, що нам потрібні!
– Ти жартуєш?! Там написано: «Рим. Італія».
– Які дурниці! У мережі немає відстані, а тільки час! До того ж дуже і дуже швидкоплинний! – пояснила співробітниця і відразу ж закомандувала: – Пиши йому листа!
– Що?! Навіть не думай! – рішуче відмовилася я.
«Ото вже з неї начальниця була б! Яким вона командним тоном звернулася до мене!» – шмигнула думка.
– Дурепо! – прошипіла Жанка, – Ти ж не побачення йому призначаєш, а просто хочеш поспілкуватися. Розпитати про те, про се, пригадати
