із розплющеними очима? – запитала Жанка, зауваживши, що я не реагую на закінчення повідомлення.
Шкода, що вона не могла бачити, як світ перетворився із суцільної сіро-зеленої маси на яскраво освітлений золотим сонцем атракціон. Скільки іскристого щастя і радості раптом виявилося довкола, незважаючи на родинні негаразди!
– Е! Прокинься ж, Лєн! – Жанка помахала рукою у мене перед очима.
– Я слухаю своє серце, – відповіла я, усміхнувшись.
– О! Давно би так! – схвалила співробітниця. – А то ти забобонами якимись керуєшся. Окей, давай писати відповідь, – вона потерла від задоволення свої пухкенькі ручки.
– Мені треба зібратися з думками. А то я зараз таке тут набазграю.
– А саме так і треба, – змовницьки посміхалася подружка.
Я віднікувалася, прикриваючись купою роботи. Але ж, дідько його вхопи, день пішов на пси! Усі думки заплуталися у Всесвітній мережі.
Одним словом, я йому відповіла, ані гу-гу не сказавши про своє заміжжя і не згадуючи минулі образи. Ну дістав мене Пащенко! Втомив і знекровив своєю байдужістю. І тут я відразу зрозуміла, що почуття мої до Жожки не зникли безслідно. Дивно, наскільки довго і глибоко під надійним шаром асфальту з повсякденної рутини я зуміла не позбутися їх. Не знаю, можливо, я й помиляюся, але щось мені підказує, що моє майбутнє може бути не таким уже й рожево-примарним…
Авантюристка
Наступною моєю віртуальною співрозмовницею стала не просто моя колишня однокласниця, а також колишня однокурсниця Ніна Ондорська. Ото вже у неї життя – сюжет абсолютно кіношний! Можна знімати справжній блокбастер з голлівудськими ефектами. Може, я ще й сценарій до фільму напишу? Хтозна…
Нінка була писаною красунею з модельними формами і волоссям, як у мавки з «Лісової пісні», до пупа. Хлопці довкола неї вилися табунцями ще тоді, коли ми всі встановлювали олімпійські рекорди зі стрибків у резинки на шкільних перервах. Нінці це було не в масть. Скакати вона могла лише з почуттям власної гідності, яке дозволяло їй займатися цим виключно з високо піднятою головою. Від цього частенько страждав її ніс, який щоразу цілувався з асфальтом. Після кількох невдалих спроб наша красуня забила на нас і гру, кинувши: «Та ну вас, з вашими дитячими іграми!» Ми не сумували, вважаючи її злегка дивакуватою.
Тому Ондорська від нас сепарувалася і з однокласників товаришувала тільки зі своїм портфелем. Тоді ще не було новомодних наплічників з купою висячо-стирчачих котопсів та інших американських прибамбасів.
Нінку зі школи забирали старші хлопці (а в тодішньому нашому розумінні – просто дядьки). Одного дня на одній машині, а іншого – на другій.
Через таке розмаїття в неї склалася не надто скромна й начебто неавторитетна репутація. Хоча я вже тоді зауважила, що ті однокласниці, які її відверто зневажали, насправді люто заздрили Ондорській і навіть у чомусь намагалися її наслідувати. Це проскакувало в манері розмовляти
