на краще. А я люблю ризик і мандри. Для мене тупцювання на місці – смерть! У житті мені потрібна динаміка, розумієш?!
Як же тут не зрозуміти! Куди вже більша динаміка, як маніяки-убивці за рогом, карколомне ралі під кулями, а між тим робота і дім з трьома дітлахами! Американські гірки, одним словом. Тут ще бракує вранішніх пробіжок і вечірніх променадів. Мазохістка якась, Господи помилуй!
– Нінулю, треба ж і собі трохи часу приділити, – повчаю приятельку, співчуваючи інтенсивності її життя.
– Ну ти даєш! Я тричі на тиждень у фітнес-зал ходжу, – посміхається Нінка.
І тут встигає! Справжній екшн!
– Я звикла за собою доглядати, коли ще моделлю підробляла. Після народження першої дитини, – уточнює вона, – грошей бракувало. То я тоді й у басейн ходила, і педикюр-манікюр регулярно робила. А тепер лише раз на два тижні.
Мої очі скоса дивляться на її ідеально полаковані нігті.
– Боже, а які там панянки дефілюють! Усі на одне обличчя, з розкішними бюстами, білосніжними усмішками й копицями волосся, що спадає з плечей.
– Родина чи що? – наївно вимовляю я.
– Ага! З силіконової долини, – сміється Нінка. – Пацієнтки пластичних хірургів. А це дуже об’єднує, як спільні цілі і мрії. А схожі, тому що еталон один – Барбі.
– Хто? Лялька?! – Нінка, певно, має мене за відсталу дурепу з третього світу.
– Ондорська! Дулянська! – вигукує чоловічий голос, і на нас суне здоровенне волохато-бородате чудовисько в сонячних окулярах.
Повітря наповнюється ностальгією, що висить, наче димова запона з липким і пахучим ароматом бабусиних парфумів «Красная Москва»,[iv] шкільною пліснявою і ватрушками з буфету… Стіни кав’ярні, вкриті старою, але відреставрованою штукатуркою, змінюють у моїх очах свій колір на брунатно-коричневий із шерехкою, колючою поверхнею.
– Кошпан?! Юрко! – радісно викрикує екзальтована Нінка й кидається в масні обійми боввана зі щасливою усмішкою.
Я тримаюся більш ніж стримано. Ми ніколи з ним не були аж такими близькими. Усміхаючись, просто подаю йому руку. Він її потискає, зовсім не образившись на моє холодне ставлення. Сідає за наш столик на запрошення Нінки.
– То як ви тут опинилися? Це ж треба! Я в цьому кафе щодня граю, а однокласників зустрічаю вперше за кільканадцять років, – із задоволенням повідомляє якийсь чужий і незнайомий «дядько».
– Так ти консу закінчив, чи що? – запитує Нінка, любовно обвивши рукою його шию.
Вони раніше зустрічалися якийсь час.
– Та де там! Мрія не здійснилася, – скрушно похитує головою модний довгобородий дядько Юра. – Батьки були проти. Я мусив п’ять літ на фізматі відмотати. Але природа бере своє: спочатку лабав на весіллях, а потім знайшли менеджера і їздимо трохи гастролями. У цьому кафе – моє постійне місце, – вже із задоволенням продовжує він. – А що?! Платять добре. Плюс замовлення, виїзні концерти. Купив будинок за містом. Дружині – «Тойоту
[iv] Популярні в радянські часи парфуми московської фабрики «Новая заря».
