до її колишньої квартири, у якій тепер замешкала сестра Ондорської, безперервно тарабанив телефон. Скільки я не намагалася її розбудити – не могла. Та, коли я витягала мобільник із її торбинки, вона враз прокинулася, схопивши мене за руку. Я аж сторопіла.
– Ти чого? – питаю заскочена.
– Нічого. Не треба відповідати, – і затягнула блискавку на сумці. – Я знаю, хто це.
Попри майже тверезе пробудження Нінці без моєї допомоги все ж не пощастило б добратися до її дверей.
– Нарешті! Зовсім одуріла. Та твоя стара потвора півслова не дає вставити, – констатувала її заспана сестра, відчинивши нам двері. – Ой, вибачте, я вас не помітила, – промовила жінка вже мені.
– Та нічого, я піду, бо мене там унизу таксі чекає, – зорієнтувавшись, відповіла я, почуваючись ненавмисне втягненою в якусь сімейну таємну історію.
– Ні-ні, Лєнко! Ти нікуди не поїдеш, – заперечила розквашена Нінка і гримнула за мною вхідними дверима. – Ще не пізно, лишень… о, за п’ять дванадцята! – і раптом цілком тверезо: – Чоловік з тобою через мене точно не розведеться. Передзвони!
Сестра метала блискавки то в мій, то в її бік. Довелося тікати, майже проламуючи чолом броньовані двері, які ніяк не хотіли піддаватися. Я бігла бетонними сходинками сталінської багатоповерхівки, а в голові свердлило дірку запитання: хто ж та «стара потвора», про яку обмовилася сестра? Нінчин чоловік? Можливо. І те, що вона про нього до цього дуже прихильно відгукалася ще нічого не означає.
Коли я повернулася додому, Пащенка не було. Стало якось дуже самотньо і ревниво-напружено. Дзвонити? Чи не дзвонити? А чому це його так пізно, о пів на першу ночі, немає в хаті? Де його чорти носять? Або з ким? Ні, з ким я знати не хочу, це зайвий біль і клопіт. Я маю право вимагати, щоб він був удома.
О другій прийшов. Тихо ключем відчинив двері, прийняв душ і влігся поруч. Я встигла передивитися телефон. Вже увійшло у звичку! Проте однаково нічого – усе одне і те ж саме. Та чого ж мене так ревнощі з’їдають? Я наче той Отелло.
– Ляль… Ляль! Ти що, спиш? – гладить мене по нозі.
Я вдала, що сплю. Не хочу нічого. Так нечесно. Там десь ходити, а тут вдавати, що все добре. Я завжди думала, що мій чоловік не такий! А який?! Інакший, добрий, чуйний, уважний і люблячий, але… Усе вже попливло у сизо-фіолетовому димі й затягувало мене в паралельну реальність сну.
Еврика! Світ стискається
В офісі як у справжньому лісовому мурашнику. Усі бігають, метушаться. Папери літають, а комп’ютери постійно гудуть.
– Ну, щось придумала? – Жанка одразу хапає бика за роги.
Я заперечливо хитаю головою. Чомусь нічого мудрішого за автомобільну тему в ній не народжується. І навіщо той Захар підкинув мені цю дурнувату ідею. Застопорила мені весь мозок! Ще й вдома таке!
– Думай, Васю, думай!
Відкриваю свою пошту і показую їй майже розважально-нерекламну статтю про автомобіль «Сузукі Вітара»,
