простак – то це таки мені заканало. От тільки, як це зберегти – питаннячко, я вам скажу, не з найлегших. І не треба нести дурню про дітей. Ще жоден шлюб не врятували нащадки!
– Привіт! Ти вже вечеряв? – цікавлюся, заглядаючи у холодильник.
– Так, Лялько. Ми з Борисом їздили до одного солідного замовника під Стриєм. А там накрили та-аку поляну, – він здіймає брови. – Хоч тиждень жери. От тільки чаю зараз захотілося. Як справи на роботі?
– Нормально. Починаю новий проект.
– Це добре, – робить висновок він і йде до свого кабінету, тримаючи в руках чашку гарячого чаю. – Будеш теж?
І ні тобі зацікавлення, про що проект, ні запитань «чому?». Дивний він. Якийсь не такий, як завжди. Чужий чи що… Щось сталося, щось між нами зламалося. Як же це мене мучить! Може, й справді обмірковує, як нам розлучитися з найменшими втратами? Мені, звісно, до болю прикро, але що вже тут поробиш?! Кредит – ось що його втримує міцніше, ніж штамп у паспорті! Виплатити його поки що нічим. А продати квартиру, що в заставі, важко, та й невигідно у нинішній кризовій ситуації. А зі штампом простіше: спільних дітей нема, прийшли до суду і за взаємною згодою розбіглися. Тільки чому за взаємною? Я ще не впевнена, що це мене влаштує! Хоча… І куди тільки ті почуття поділися?
Я є я, зі своїми примхами і забаганками: я не люблю, коли поперед мене. Коли наперекір і невпопад, я ненавиджу, коли пахне сигаретним димом у мене вдома, коли гора посуду в мийці та розкидані шкарпетки по квартирі. Я буду скандалити за кожну неприбрану крихту на столі й брудні пантофлі у передпокої, нічні дзвінки (після двадцять третьої) і понаднормову роботу у вихідні. Рибалку з друзями від ранку до полудня – я теж не заохочую, люб’язності зі старими знайомими вертихвістками мені теж рішуче не подобаються… І ще купа такого дрібного «за що», через яке я можу запиляти на смерть. А що?! Назвався грибом – лізь у борщ. Цю приказку я завжди повторюю своєму чоловікові. Бо не можна бути безхребетним дощовим черв’яком… Крім того, я люблю розмірковувати від зворотного, тобто включаю нові зв’язки між нейронами мого мозку. Спочатку це важко, болить голова і вивалюються баньки, але за певний час розумієш, що приймаєш рішення блискавично і, взагалі, твій природний процесор отримав апгрейд, серйозний і надсучасний. Тому…
– Пащенко, ти за компом? – легенько прочиняю двері до кабінету.
– Ага, працюю. Тобі треба, чи що? – відриває очі від екрана. – У мене купа роботи. Вдень часу не було.
– Ну, тоді сиди, – злюся всередині, бо плекала надію вдома повисіти трохи в неті. Але я дівчинка розумна і чоловікові заперечувати не буду. Нехай бавиться. Піду погляну в свої давні записи – усе ж користі буде більше, ніж від соціалки.
Яке ж нудне віднедавна стало у нас з ним життя! Він – сам собою, я – сама собою. Ввечері час і то проводимо нарізно: Олег найчастіше за комп’ютером, бо на роботі, бач, не встигає, а я, навпаки, в офісі маю вдосталь часу. Тому чарую на кухні або сиджу
