є одна, – намагаюся якось ухилитися від прямої відповіді. – Але треба це питання ще прозондувати і добре продумати.
– А конкретніше?
Не відстає, холєра! В голову замість ідей знову стукається ідіотське запитання «і хто ж ця Маркес?» А, будь що буде! У такій ситуації треба створити подобу безперервного пошуку вирішення. Світ починає виблискувати веселковими мазками на кожному елементі офісних меблів.
– Володимире Павловичу, ось ви, наприклад, досягли такого успіху, про який у дитинстві, мабуть, і не мріяли.
– Якраз мріяв, – усміхається Старий. – До чого це ви?
– Чудово! А вчилися, напевно, у звичайнісінькій школі? – продовжую я розвивати тему.
– О-хо-хо… У сільській восьмирічці! На Сумщині. І вчився, мушу зізнатися, поганенько, – хитрувато примружує очі.
– Ну от. А хтось… хтось у школі був круглим відмінником. І тепер, може, саджає картоплю на дачі або працює в якомусь нудному бюро інженером. А от двієчник – перепрошую за порівняння – став успішним бізнесменом і їздить у відпустку на Мальорку чи Гоа.
– Я якось не дуже розумію, до чого ви ведете, – помалу Старий починає обурюватися і додає: – Ідеться про формулу успіху? Непогана тема. Мені подобається, тільки нічогісінько нового.
Він сам підштовхує мене до вирішення проблеми. Те, що й треба! Вперед, мій паротягу, роздмухую вогонь:
– Але ми практично не цікавимося, як саме створилася успішна людина. Аж доти, поки не заліземо в якусь соціальну мережу в неті…
«Еврика! Я знаю, про що буде моя колонка!» – і майже вигукую:
– Я пропоную писати найцікавіші історії про життя «людей родом із дитинства».[v] Світ стискається. Австралія тепер набагато ближча, ніж двадцять років тому…
Я навіть не помічаю, що зіскакую зі свого місця, розмахуючи руками, як диригент за своїм пюпітром.
Старий, здійнявши брови й опустивши на кінчик носа свої окуляри-лупи, у властивому йому темпі середземноморського равлика веде:
– Що ж, оригінально. Тут тобі і подорожі, і культура та цінності інших народів, соціальний розвиток індивідуума, і… Найголовніше для нас – ширша читацька аудиторія, – явно задоволений. – Хороша ідея. Я підтримую, Олено Василівно!
– Я втішена, що ми порозумілися, – у душі чомусь заграв марш Мендельсона, а кабінет перетворився на полунично-гранатовий сік у світлі передвечірнього сонця.
– Однак спробуйте все ж десь там непомітно просунути автомобільну темку, – вже у дверях спиняє шквал моїх радісних емоцій головний. І ще м’якше додає: – Геть зовсім ненав’язливо, ніби між іншим…
– Авжеж, – відповідаю, – ми ж професіонали!
Це й справді дуже просто! Я іду, підспівуючи собі на ходу. «У цій темі віднедавна Дулянська як риба у воді». Аромат від моєї слім-сигарети услід за моїми легенями поволі заповнює курилку, у якій я сама-самісінька наче гойдаюсь на цих невидимих хмаринках. Я подумки лечу в Нью-Йорк до Ондорської, розгортаю
[v] В основі вислову є назва фільму «Я родом з дитинства» режисера Віктора Турова за сценарієм Геннадія Шпаликова. Зазвичай ця фраза в публікаціях відображає проблеми дитинства, виховання, становлення особистості («всі ми родом з дитинства» тощо).
