ніколи не виказуй цього».
Герцог зітхнув із полегшенням, коли ліфт поглинув його, і повернувся до безликих дверей.
Вони спробували забрати життя мого сина!
12
Над виходом із арракінського летовища грубим інструментом викарбувано напис, який багато разів довелося повторити Муад’Дібу. Він побачив його першої ж ночі на Арракісі, коли прибув на командний пункт Герцога для участі в першій батьковій нараді, де офіцери були присутні в повному складі. Слова ті були благанням до людей, які полишають Арракіс, але вони чорною тінню лягли на очі хлопчика, який щойно ледь уникнув обіймів смерті. Там сказано: «О ви, що знаєте, як ми страждаємо тут, не забудьте про нас у своїх молитвах».
– Уся теорія військової справи – це зважений ризик, – сказав Герцог, – але, коли доводиться ризикувати власною родиною, розрахунки тонуть… в інших речах.
Він знав, що не стримує свій гнів так, як мав би, тому повернувся. Рушив уздовж столу й назад.
У нарадчій залі на летовищі лишалися Герцог і Пол. Порожнеча повнилася луною в кімнаті, де були тільки довгий стіл, старомодні стільці на трьох ніжках навколо нього, карта-планшет і проектор з іншого боку. Пол сидів за столом біля карти-планшета. Він переповів батькові пригоду з мисливцем-шукачем і засвідчив, що зрадник загрожував йому.
Герцог спинився навпроти Пола й ударив кулаками об стіл:
– Хават же сказав, що будинок безпечний!
Завагавшись, Пол мовив:
– Я також розгнівався – спершу. І звинувачував Хавата. Але ж загроза прийшла ззовні. Просто, розумно й цілеспрямовано. І замах би виявився вдалим, якби не вміння, яким навчив мене ти та багато інших – включно з Хаватом.
– Ти захищаєш його? – запитав Герцог.
– Так.
– Він старіє. У цьому й справа. Певно…
– Він мудрий і дуже досвідчений, – відказав Пол. – Чи ж багато Хаватових помилок можеш ти пригадати?
– Це я мав би захищати його, – зауважив Герцог. – Не ти.
Пол усміхнувся.
Лето сів на чільному місці за столом і поклав руку на синову долоню.
– Ти… подорослішав за останній час, синку. – Він підняв руку. – І це мене тішить. – Герцог усміхнувся синові у відповідь. – Хават і сам картатиметься. Він сам гніватиметься на себе значно більше, ніж ми разом могли б.
Пол кинув погляд на зчорнілі вікна за картою-планшетом, вдивляючись у нічну пітьму. Світло кімнати відбивалося від поруччя балкона. Зауважив рух – і впізнав силует охоронця у формі Атрідів. Пол озирнувся на білу стіну позаду батька, а тоді перевів погляд на блискучу поверхню столу й власні руки, стиснуті в кулаки.
Двері навпроти Герцога прочинилися. До кімнати ступив Зуфір Хават, і вигляд у нього був іще старішим і зморшкуватішим, ніж завжди. Він пройшов уздовж столу й став струнко навпроти Лето.
– Мілорде, – промовив він, неначе
